Главная Экономика Книги Міжнародна торгівля - Дахно І.І.

Міжнародна торгівля - Дахно І.І.

1.3. Сучасні теорії міжнародної торгівлі

Сучасні теорії міжнародної торгівлі можна згрупувати за двома основними напрямами:

o кейнсіанство (неокейнсіанство);

o монетаризм (неокласицизм).

Розпочнемо аналіз сучасних теорій міжнародної торгівлі з кейнсіанства.

В "Oxford Paperback Encyclopedia" (1998 р., с. 763) міститься така інформація про Дж. Кейнса (John Maynard Keynes, 1883-1946). Англійський економіст, служив радником казначейства (adviser to the Treasury) протягом обох світових війн і був його представником на Версальській мирній конференції у 1919 р., а згодом став одним з найвпливовіших критиків Версальського договору. Він започаткував сучасний макроекономікс у своїй праці "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей" (1935 р., General Theory of Employment, Interest and Money). Дж. Кейнс аргументував положення про те, що повна зайнятість (full employment) не є природною умовою (natural condition), а визначається ефективним попитом (effective demand), що потребує державних витрат на суспільні роботи (government spending on public works) для стимулювання попиту. Його теорії, що одержали назву "кейнсіанство" (keynesianism), вплинули на рішення Т. Рузвельта запровадити "новий курс" (new deal).

Економічні кризи, що періодично відбувалися у капіталістичних країнах, викликали необхідність створення системи оцінки й управління економікою. Велика депресія 1929-1932 рр. змусила правлячі кола країн відмовитися від ліберальних поглядів про невтручання держави в економічні справи суспільства. Зазначена праця Дж. Кей-нса стала наріжним каменем теорії і практики державного втручання в економіку. Узгодження національної зовнішньоекономічної політики з процесом інтернаціоналізації господарського життя набули у другій половині ХХ ст. життєво важливого значення для економічного зростання.

Інтелектуальним лідером монетаризму, що протистояв кейнсі-анству, вважається М. Фрідман (Milton Friedman, нар. 1912). В "Oxford Paperback Encyclopedia" (1998 р., с. 542) є така інформація про нього. Економіст із США, основний представник (principal exponent) монетаризму. Нагороджений Нобелівською премією в галузі економіки у 1976 р. Працював політичним радником (policy adviser) президента Р. Рейгана протягом 1981-1989 рр.

Основні праці вченого присвячені теорії та практиці грошового обігу. Він розробив монетарну теорію національного доходу і новий варіант кількісної теорії грошей.

З 1948 р. працює професором Чиказького університету. Обстоював обмежене федеральне втручання у сферу грошей, негативний податок на доходи, скасування підтримки цін (elimination of price support) і протекціоністського тарифу.

Основні праці М. Фрідмана - "Капіталізм і свобода" (1962 р., Capitalism and Freedom), "Монетарна історія Сполучених Штатів: 1867-1960" (1963 р., Monetary History of the United States: 1867-1960, у співавторстві з А. Шварц), "Вільні вибирати" (1980 р., Free to Choose, у співавторстві з Р. Фрідман).

Монетаристи відкидають жорсткі методи кейнсіанства з регулювання світової економіки. Вони обстоюють ліберальні методи управління, передусім за допомогою фінансово-кредитних, цінових, грошових та антиінфляційних прийомів. Якщо кейнсіанці розглядають формування сукупного попиту під дією багатьох чинників, то моне-таристи дивляться на нього з точки зору пропозиції грошей. Монетаристи - прихильники дерегулювання, у тому числі і в зовнішньоекономічній сфері.

Теорії М. Фрідмана для розробки державної політики використали адміністрація президента США Р. Рейгана (ця політика одержала жартівливу назву "рейганоміка"), а також уряди країн Західної Європи. У результаті вдалося подолати стагнацію й інфляцію (стагфляцію). Була створена система регулювання світогосподарських зв'язків монетарними засобами. Щоправда, серед фахівців поширена точка зору, згідно з якою нинішня монетарна (неокласична) система регулювання зовнішньоекономічної діяльності поступиться місцем наднаціональним інститутам.

Теорія Хекшера - Оліна базується на законі порівняльних переваг Д. Рікардо. Вона враховує концепцію обопільного попиту Дж. С. Міл-ля та пов'язує міжнародну торгівлю із структурою економік країн, що беруть у ній участь. Шведські економісти Е. Хекшер і Б. Олін стверджували, що країна матиме відносну перевагу щодо тих продуктів, виготовлення яких добре забезпечене факторами виробництва. Такі товари країна експортуватиме, імпортуватиме ж вона продукцію, що потребує інтенсивного використання факторів виробництва, якими країна забезпечена гірше.

На думку окремих фахівців, Е. Хекшер і Б. Олін надали стрункість старій класичній теорії, згідно з якою міжнародна торгівля замінює переміщення факторів виробництва між країнами. Учені запропонували широке пояснення міжнародної спеціалізації. На відміну від Д. Рікардо, вони оперували не одним, а двома факторами виробництва, розглядали міжнародний поділ праці не лише у групі промислово розвинених країн, а й між розвиненими та слаборозви-неними країнами.

Одна з найґрунтовніших модифікацій цієї теорії пов'язана з іменем П. Самуельсона, який запропонував у 1953 р. теорему про вирівнювання цін на фактори виробництва.

В "Большом энциклопедическом словаре" (1998 р., с. 637) вміщено таку інформацію про В. Леонтьева: "Народився у 1906 р., американський економіст, іноземний член Російської академії наук (1991 р.), іноземний член Академії наук СРСР (1988 р.). Народився у Росії, з 1931 року в США. Розробив у 30-х роках метод економіко-математичного аналізу "затрати - випуск" для вивчення міжгалузевих зв'язків, структури економіки і складання міжгалузевого балансу. Метод "затрати - випуск" широко застосовується у практиці прогнозування і програмування економіки. Нобелівська премія (1973 року)".

З метою емпіричної перевірки теорії Хекшера - Оліна В. Леон-тьєв проаналізував структуру зовнішньої торгівлі США. Виконаний аналіз довів, що США, всупереч неокласичній теорії, експортують трудомістку продукцію та імпортують капіталомістку. Вчений не вважав, що він дискредитував теорію Хекшера - Оліна, і запропонував два пояснення парадокса, названого його ім'ям. Перше пояснення широко трактує поняття "капітал". Висока продуктивність праці розглядається як така, що досягнена завдяки капіталу. Отже, експортовані із США трудомісткі товари є водночас і капіталомісткими.

Друге пояснення припускає, що у процесі виробництва капітал може бути замінений іншими факторами, отже, імпортовані Сполученими Штатами Америки товари можуть бути капіталомісткими у США, але ресурсомісткими за кордоном. "Парадокс Леонтьєва" спростував логіку теорії Хекшера - Оліна - Самуельсона, згідно з якою товар може бути або капіталомістким, або трудомістким. Виявилося, що товар може бути трудомістким щодо капіталу, але капіталомістким щодо землі.

Якщо врахувати "парадокс Леонтьєва", то з допомогою теорії порівняльних переваг не можна пояснити спеціалізацію країн на виробництві товарів.

Американський економіст Б. Мінхас вважає підхід В. Леонтьєва некоректним, адже вчений порівнював експортні галузі США не з експортними галузями інших країн, а з внутрішніми галузями економіки США, що були конкурентами зарубіжних виробників товарів, імпортованих у США. Але оскільки один і той самий товар може бути капіталомістким в одній країні і трудомістким - в іншій, то зникає логічна можливість визначення торгівлі між цими країнами, спираючись на теорію Хекшера - Оліна. Багато фахівців вважають теорію цих шведських економістів помилковою.

Недосконалість неокласичної теорії порівняльних переваг зумовила пошук нових шляхів вирішення проблеми міжнародного поділу праці. У результаті з'явилася теорія життєвого циклу продукту, авторами якої є М. Познер, Г. Хуфбаужр, Л. Уеллс та ін. Вперше ця теорія була системно викладена у 1966 р. у статті економіста із США Р. Верона "Міжнародні інвестиції і міжнародна торгівля у світлі циклу життя продукту".

Теорія вказує на пряму залежність між місцем галузі в експорті країни та рівнем галузевих науково-дослідних робіт. Наукомісткі галузі визначають конкурентну силу країни у міжнародній торгівлі.

Теорія оперує трьома фазами життєвого циклу продукту:

o впровадження нового продукту у виробництво;

o організація нового виробництва;

o зрілість виробництва.

З теорії життєвого циклу продукту можна зробити такі висновки:

o найрозвиненіші держави можуть спеціалізуватися на виробництві найновіших товарів;

o країнам із середнім економічним розвитком слід зосередитися на випуску вже апробованих товарів;

o країни, що розвиваються, повинні виробляти товари, що завершують свій життєвий цикл.

Прихильники теорії виступають за експорт капіталу, міжнародну передачу технологій, розширення діяльності транснаціональних корпорацій. Як і неокласики, теоретики життєвого циклу продукту не враховують соціальний аспект міжнародного підприємництва. Вони розглядають транснаціональні корпорації лише як засіб поєднання фаз виробництва.

Сучасний рух капіталу істотно змінив традиційні форми міжнародного поділу праці. Масштаби експорту й імпорту капіталу нерідко перевищують обсяги зовнішньої торгівлі, вона перетворюється з домінуючої форми зовнішньоекономічних зв'язків на підлеглу, другорядну. Вченню Д. Рікардо про міжнародний обмін товарами протиставляються концепції про міжнародний рух факторів виробництва, передусім теорії міжнародного руху капіталу. Якщо міжнародна торгівля товарами посилює міждержавну спеціалізацію, а отже, поглиблює відмінності між державами, то міжнародний рух факторів виробництва, на думку неокласиків, нівелює такі відмінності.

Західні економісти розглядають іноземний капітал як ресурс, необхідний для прискорення процесів національного нагромадження, тобто іноземний капітал вважають таким, що покликаний доповнювати внутрішні інвестиції. Вони стверджують, що мобілізація національних коштів у країнах, що розвиваються, для вирішення завдань розвитку національної економіки недостатня без залучення іноземного капіталу. Допуск зарубіжних компаній і держав у національні економіки країн, що розвиваються, розглядається як єдиний надійний спосіб прискорення економічного розвитку цих країн.

Серед учених, які розробляли теорії міжнародного руху капіталу, слід зазначити Р. Кевіса, А. Юасея, Р. Кенена, С. Кузнеця, Г. Хабер-лера, Г. Джонсона, Дж. Хікса, Г. Мейєра.

Критичний напрям досліджень міжнародного поділу праці виник з огляду на те, що існуючі теорії міжнародного поділу праці не враховували соціальні аспекти. Зародження напряму пов'язане з іменами аргентинця Р. Пребиша та американця Г. Зінгера. Свій внесок у розвиток концепцій зробили також Т. Балог (Великобританія), Г. Мюр-даль (Швеція), Ф. Перру (Франція), С. Фуртадо (Бразилія), У. А. Лью-їс і А. Хіршман (США).

Якщо прихильники теорії порівняльних переваг аналізують міжнародну економіку, керуючись принципом маятника (рівноваги), то прихильники критичного напряму віддають перевагу кумулятивному руху. Вони вважають, що порушена рівновага автоматично не відновлюється, а породжує сили, що посилюють дисбаланс. Унаслідок цього нерівновага наростає, зубожіння бідних країн посилюється.

Представники критичного напряму досліджень міжнародного поділу праці пов'язують аналіз соціального аспекту з правом, політикою, культурою, психологією тощо, викриваючи цілеспрямований характер формування асиметричної економіки у відсталих країнах. Товари, експортовані до країн, що розвиваються, спричиняють "демонстраційний ефект", тобто нав'язують іноземний спосіб життя.

Прихильники напряму намагалися збагнути механізм експлуатації у системі міжнародного поділу праці. Втім, учені не змогли запропонувати життєздатної альтернативи теорії порівняльних переваг.