Основи політології - Брегеда А.Ю.

2. Сутність і типологія політичних лідерів

Суспільне, а в класовому суспільстві й політичне лідерство внутрішньо притаманне природі людини, притаманне всім людським спільнотам, є стародавньою формою організації життя людей, дійовим засобом вирішення існуючих проблем. Уже на перших етапах розвитку людства без формування і взаємодії тих чи інших моделей групового проживання існування роду людського було би просто немислимим. А це, у свою чергу, зумовлювало вибір такого порядку суспільного життя, де провідну роль відігравали б досвідченіші, розумніші, сильніші, людяніші особистості. Вони отримували визнання, довіру, авторитет серед своїх одноплемінників, ставали лідерами.

З розвитком соціального життя еволюціонізував і феномен суспільного лідерства: ускладнювалася його ієрархія, відповідні зв’язки й відносини, зростала кількість проблем, що вирішувалася. Від лідерства конкретної особи суспільство переходило до складніших його форм [9]. З розвитком приватної власності на засоби виробництва, появою класів, становленням держави лідерство стало характеризувати політичні процеси, стало активним елементом державного життя.

Лідерство як соціальне явище є всюдисущим. Можна сміливо стверджувати: там, де склалася та чи інша людська спільність, там повинні з’явитися й лідери, а з ускладненням соціального життя — і політичні лідери. якщо говорити про суспільно-політичне лідерство як явище, то насамперед треба зазначити, що воно є точкою перетину векторів потреб та інтересів, симпатій та антипатій тих чи інших людських спільнот, своєрідним «нервовим вузлом» політичних процесів, виявом боротьби тенденцій суспільного розвитку.

Проблема лідерства стала предметом наукового вивчення дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Н. Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політичних цілей. Ф. Ніцше вважав, що прагнення до лідерства — це вияв «творчого інстинкту» людини: лідер має право ігнорувати мораль — зброю слабких. На думку З. Фрейда, народні маси потребують авторитетного лідера так само, як сім’я потребує авторитетного батька.

Яке ж визначення можна дати категорії «лідер»? Лiдер (англ. leader — вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства [10].

Зарубіжний досвід свідчить, що проблеми лідерства вивчають різні науки. Психологія досліджує психологічні особливості лідера. Соціологія розглядає лідерство з погляду соціальної системи. Соціальна психологія вивчає лідерство як процес взаємодії соціальних і психологічних чинників, досліджує його механізми, розробляє методи відбору, навчання, висування керівників залежно від характеру групи, організації. За сучасних умов зростає роль управління в житті суспільства, а це означає, що зростає значення політичного лідерства також.

Західні дослідники розглядають проблему лідерства на двох рівнях. На першому — переважно теоретичному — робляться спроби загальнотеоретичного вирішення цієї проблеми з допомогою різних філософсько-історичних і політичних концепцій лідерства. Вирішення проблем на другому рівні — переважно утилітарному — обмежується емпіричними дослідженнями, розробкою практичних рекомендацій.

Загальнотеоретичному рівню досліджень проблеми лідерства властиві різні підходи. Так, американський соціолог теоретичного прагматизму Дж. Дьюї стверджував, що розвиток суспільства відбувається хаотично, «від ситуації до ситуації» на підставі імпульсів, що надходять від лідерів. Натовп веде за собою невелика кількість людей, котрі знають, чого вони бажають.

Інший американський політолог С. Хук у монографії «Герой в історії» писав, що історія є витвором великих людей і тільки лідери можуть впливати на розвиток людства. Хук фетишизував роль політичного лідера, уважаючи його незалежним від народу, від класу; зокрема він стверджував, що Друга світова війна стала не результатом загальної кризи капіталізму, а наслідком злої волі Гітлера. Він говорив, повторюючи тезу З. Фрейда, що культ героя створюється з дитинства. Люди в масі своїй ніколи не звільняються від залежності: спочатку вони залежать від батьків, потім від учителів або ще когось, хто дає їм відповіді на запитання. А тому, продовжував Хук, натовп шукає вождя, котрий виконав би в суспільстві роль, яку виконує батько в сім’ї.

Одним із найважливіших способів обґрунтування лідерства в західних дослідженнях є його психологічні інтерпретації. Так, деякі теоретики стверджують, що підґрунтям суспільного життя є людська психіка. Вона — первинна, визначальна щодо явищ соціального життя, і людина, яка за своєю природою є індивідуалістом і власником, одержима волею до влади.

Слідом за З. Фрейдом деякі соціологи вважають лідерство певним видом психічних відхилень, своєрідним наслідком неврозу. І справді, багато які політичні лідери були невротиками (Наполеон, Лінкольн, Робесп’єр, Рузвельт, Пуанкаре, Гітлер, Сталін).

Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М. Вебер. Він виокремлює три типи лідерства:

1) традиційне лідерство;

2) харизматичне лідерство;

3) раціонально-легальне лідерство [11].

Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно, як правило, для «доіндустріального» суспільства). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада пов’язана з традиційними нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяльність. правитель, який зневажає традиції, може бути позбавлений влади.

Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині. У цьому разі влада випливає не з юридичних норм, а з особистих якостей правителя. Саме такими керівниками, на думку М. Вебера, є вожді революцій, досвідчені далекоглядні політичні діячі, релігійні лідери.

Надзвичайно велике значення в становленні харизматичного лідера має використання специфічної техніки впливу на маси, зміст якої надзвичайно точно сформулював Ф. Ніцше: «Легко дати рецепт того, що натовп називає великою людиною. За всіх умов необхідно давати йому (народу) те, що йому дуже приємно, або спочатку вбити йому в голову, що те або інше було б приємним, а потім дати йому це. Але ні в якому разі не одразу; навпаки, слід завойовувати це з величезним напруженням, або робити вигляд, що завойовуєш. Натовп повинен мати уявлення, що перед ним могутня і навіть нездоланна сила волі; або щонайменше треба робити вигляд, що така сила існує» [12].

У суспільному житті явище харизми виникає зі складного поєднання раціональних та ірраціональних моментів політичної діяльності лідера. Складовими харизми можуть бути й особиста привабливість лідера, і наявність у нього виняткових ораторських здібностей, і його складний і тяжкий життєвий шлях, і такі його риси, як далекоглядність та рішучість, які він виявив у критичні, поворотні моменти історичного розвитку. Водночас політичне лідерство за певних умов може набирати комічних, а іноді й страшних, гротескових форм. Ось чому суть цього суспільного феномену необхідно знати та уважно вивчати.

І нарешті, раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, що відповідають вимогам закону. У цьому разі обраному демократичним шляхом лідеру надаються широкі (згідно із законом) повноваження, а за будь-які зловживання він нестиме відповідальність перед виборцями.

Марксизм розглядає лідерство як складний взаємозв’язок людей у соціальних групах, завжди пов’язуючи його з природою суспільного устрою, з конкретно-історичною ситуацією [13]. На взаємовідносини в тій чи іншій групі або організації впливають її характер, сфера її життєдіяльності, специфічні ознаки ситуації, психологічні особливості учасників, мета діяльності й особистість лідера. У системі спільної діяльності лідерство виникає як об’єктивна потреба певної групи, що набрала форми очікувань та вимог, звернених до лідера.

У сучасній західній соціології і політології проблеми лідерства переводяться в план емпіричних досліджень здебільшого малих груп, де чіткіше виявляються психологічні й соціально-психологічні аспекти лідерства. При цьому із соціологічного аналізу виключаються класові відносини. Вивчення лідерства спрямоване на розробку методів ефективного лідерства та добору лідерів. Створено психометричні й соціометричні тести і методики, застосування яких у малих групах дає непогані результати.

У різних дослідженнях визначаються десятки різних дефініцій лідерства:

- функція особистості, яка володіє певними рисами;

- наслідок сили особистості;

- фокус групового процесу;

- мистецтво встановлення згоди поміж людьми;

- особистий соціальний контроль;

- поведінка індивідуума, який включений в управління груповою діяльністю;

- здатність впливати на людей насамперед емоційно і т. д. і т. п.

За стилем розрізняють авторитарне лідерство, що передбачає одноосібний вплив і ґрунтується на погрозі силою, та демократичне лідерство, яке дає змогу членам групи брати участь в управлінні її діяльністю й визначенні цілей. За видами виділяють формальне та неформальне лідерство. Формальний лідер пов’язаний зі встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний — виникає на підставі особистих взаємин учасників. Ці види лідерів або доповнюють один одного і поєднуються в особі авторитетного керівника, або починають конфліктувати, а тоді ефективність роботи організації зменшується.

Відповідно до сформульованої лідерами мети або програми дій їх можна поділити на романтиків та прагматиків. Лідери-романтики характеризуються тим, що вони наполегливо й послідовно йдуть до здійснення своєї мети, мобілізуючи для цього всі свої сили й здібності, не спиняючись ні перед перешкодами, ні перед жертвами. На відміну від романтиків лідери-прагматики весь час співвідносять наявні ресурси з поставленими цілями, відмовляючись, якщо це необхідно, від певної мети і вибираючи іншу, на їх погляд, більш реальну. відповідно до використання тих чи інших засобів у політичній боротьбі виділяють лідерів-радикалів — прихильників рішучих дій і лідерів-реформістів, які намагаються здійснювати поступові перетворення та забезпечити спадковість політичного процесу. Політичні лідери характеризуються й різним ставленням до своїх прибічників. Одні політичні лідери вважають себе представниками тих людей, котрі їх висунули й активно підтримують, і своє головне завдання вбачають у тому, щоб послідовно обстоювати їхні інтереси. Інші політичні лідери намагаються довести суспільству, що саме вони є носіями певних, зрозумілих тільки їм вищих історичних цілей та політичних завдань, а тому їх воля має виконуватись без обговорень.

Цікаву класифікацію політичних лідерів пропонує західний політолог М. Херманн:

• лідер, який визначає цілі і вказує підходи до них своїм прихильникам;

• «комівояжер» — сенс своєї діяльності він убачає в обстоюванні та задоволенні інтересів своїх прибічників;

• «маріонетка» — ним керують його прибічники;

• «пожежник» — його керівництво є лише низкою реакцій, іноді досить випадкових, на події реального життя [14].

Кілька західних дослідників обґрунтували так звану теорію рис лідера, яка головну увагу приділяє особистим якостям лідера. Її автори вважають, що необхідно вивчати лідерів у різних (випадкових) ситуаціях, соціальних групах, виявити притаманні їм психологічні характеристики, скласти відповідні таблиці.

У підсумку лідерство пояснюється як соціально-психологічний феномен. Перераховуються десятки рис характеру, які зобов’язаний мати лідер: почуття гумору, такт, здатність передбачення, уміння привертати до себе увагу тощо. У 30-ті роки з’явилася велика кількість досліджень, що базувалися на «теорії рис». Але вже тоді було помічено велику різницю в отриманих результатах, які іноді взаємно виключали один одного.

Так, наприклад, деякі дослідники стверджували, що лідер повинен мати більший інтелект, ніж члени його групи, інші ж уважали, що здебільшого лідерами стають не мислителі, а люди дії. Для них характерна незначна проникливість, оскільки занадто глибокі знання породжують сумніви та бездіяльність. Лідери рекрутуються в основному з нервових, неврівноважених людей. Глибокий розум зовсім не обов’язковий для лідерства, особливо в бюрократичних організаціях, де кар’єру роблять не найрозумніші, а найспритніші, безпринципні, які вміють добре пристосовуватися до обставин.

«Теорія рис» метафізична за своєю основою. Вона розглядає лідерство як ізольований феномен. Але різні соціальні епохи, соціальні класи та соціальні групи потребують лідерів, які володіють різними рисами. Одні риси мають бути в капітана футбольної команди, інші — у керівника наукового колективу, ще інші — у керівника політичної організації. Насправді риси лідера необхідно розглядати не ізольовано від соціальних умов, а в тісному зв’язку з ними.

Лідерство деякими політологами розглядається також як функція ситуації. Сутність лідера, згідно з цією теорією, полягає не в індивіді, а в тій ролі, в якій має потребу певна група. Ось чому поведінку лідера та його дії, здійснювані за певної ситуації, не можна повторити за іншої. За одних умов на посаду лідера може висуватися одна людина, за інших — інша. Цікаві думки з цього приводу висловлюють західні політологи Е. Фромм та Д. Рісмен. Вони вважають, що лідером за певних обставин може бути й безпринципна людина, яка є тільки «функцією ситуації», людина, що підкоряється обставинам. Е. Фромм називає такого лідера «людиною ринкової ситуації», здатною виставляти себе як товар, ціна якого в суспільстві зростає відповідно до політичної кон’юнктури. Д. Рісмен характеризував такого лідера як «людину зовнішньої орієнтації». Проте нема сумніву, що політичний лідер може оволодіти ситуацією, використати або змінити її на свою користь. Ця теорія не бере такої можливості до уваги.

Досить поширеною є й теорія визначальної ролі прибічників. Лідер — це людина, котра має прибічників. Група сама обирає лідера, котрий задовольняє її інтереси (лідер, по суті, не більше ніж інструмент групи). «Таємниця» лідера полягає не в ньому самому, а в психології, запитах його прибічників. Передовсім для становлення лідера мають значення очікування групи. Соціологи, що поділяють положення цієї теорії, уважають вплив прибічників на лідера завжди негативним. Вони перетворюють лідерів на маріонеток, які діють на потребу групи та живуть за її критеріями. Лідер намагається задовольнити потреби групи, щоб утриматися при владі (поняття групи не слід розуміти вузько — групою може бути і натовп).

І нарешті, «синтетичний» підхід до лідерства, який певною мірою звільняється від однобічності попередніх підходів, але грішить еклектизмом. Безумовно, усі елементи соціальної системи взаємодіють. Необхідно з’ясувати, на якій засаді відбувається ця взаємодія, зрозуміти діалектику суб’єктивних і об’єктивних чинників у соціальному процесі. Ясна річ, у суспільстві насправді наявна складна взаємодія цих чинників, але значення їх різне. Ось чому прикладні соціологічні дослідження можуть «працювати» тільки в межах широкої наукової теорії.

Лідерство — елемент структуралізації групи. Його існування й функціонування визначається об’єктивними потребами організації соціального життя. У цих потребах, в особливостях соціальної і політичної організації суспільства слід шукати пояснення характеру лідерства.

Особистість, що претендує на лідерство (відповідно до потреб групи), повинна мати певні соціально значущі риси, які формуються в процесі її взаємодії з іншими людьми. Але при цьому не можна розглядати особистість статично. Уже те, що особистість стає лідером, бере на себе відповідальність, спричиняє певні зміни її поведінки, індивідуальних характеристик, хоч детермінованість поведінки лідера суспільними відносинами зовсім не позбавляє його індивідуальності та активності.

У політичному житті за характером і масштабами діяльності розрізняють лідерів трьох рівнів:

• лідер першого рівня — малої групи;

• лідер другого рівня — громадського руху (організації, партії);

• лідер третього рівня — політик, що діє в системі владних відносин у національному масштабі.

Лідера малої групи висуває невеликий колектив людей, які мають спільні інтереси. Характерною ознакою цього рівня лідерства є те, що воно формується на підставі особистих рис людини, які оцінюються групою безпосередньо в процесі спільної групової діяльності. Лідеру малої групи притаманні, як правило, організаторські здібності, уміння спілкуватися, діловитість, підприємливість, прагматизм. Інтелектуальний рівень такого лідерства базується на вмінні вирішувати проблеми, що виникають, та виконувати функції «мозкового центру» групи. Для лідера характерні такі риси спілкування, як психологічна комфортність, комунікабельність, уміння знімати напруження всередині групи.

Лідер малої групи має багато шансів висунутися в лідери другого рівня і стати лідером громадського руху (організації, партії). Існує постійний і різноманітний зв’язок між лідерами малих груп і лідерами громадського руху. Але лідер громадського руху повинен мати й багато інших рис. Це пов’язано із самою сферою громадського життя, де стикаються інтереси класів, соціальних верств, національних та інших спільностей, а через них — і інтереси кожної людини.

які ж риси мають бути притаманні лідеру громадського руху? Не претендуючи на вичерпність, назвемо такі: велика працездатність, висока аналітичність розуму, компетентність, яскраво виявлена схильність до суспільної та державної діяльності, міцність принципів і переконань за здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового, уміння переконувати і вести за собою людей, оптимізм, увага до людини тощо.

Народження лідера громадського руху, починається, мабуть, тоді, коли його перший громадський досвід, помножений на неординарні особисті риси, дає йому можливість зробити для себе важливі й сміливі узагальнення типу: «Я знаю суть проблем, що постали перед нами, бачу шляхи їх вирішення; те, що я пропоную, сприймають і підтримують люди, які мене оточують, і я можу очолити їх». Відтак не можна не підтримати думку американського політолога Р. Такера про те, що «потреба в лідерстві з’являється, коли ситуація, в яку волею обставин втягнуто великі групи людей, потребує оцінки, потребує, щоб сама група або хтось від її імені взявся за здійснення необхідних дій» [15].

Як правило, лідер громадського руху робить свої перші кроки як ентузіаст, як неформал. У разі успішного досягнення позитивних результатів, що дуже важливо для громадського визнання й завоювання авторитету, лідер формалізується, зростає його соціальний статус, він стає особою офіційною, наділеною владними повноваженнями, масштаб його впливу й діяльності збільшується.

У цьому зв’язку хотілося б висловити думку про співвідношення понять «лідер» і «керівник», яке й досі є дискусійним серед дослідників. На нашу думку, ці поняття не тотожні, оскільки є чимало керівних посад, де від керівників не вимагається особливих лідерських рис. Але зв’язок між цими поняттями все-таки є, і саме по лінії «лідер-керівник», бо справжній громадський лідер не може не бути керівником, хоча б і неформальним.

Принципово важливим є питання про роль і місце лідера в системі суспільних відносин. Лідер громадського руху є одночасно і суб’єктом і об’єктом суспільного процесу. Суб’єктом — тому, що через неординарні риси свого характеру і добровільний вибір людьми він стає на чолі тих чи інших громадських рухів з метою реалізації інтересів спільнот, що його висунули. Заради цього успішно діючого лідера наділяють владними повноваженнями, тобто правом концентрувати, спрямовувати зусилля, волю, інтелект людей, оперувати матеріальними, фінансовими цінностями.

Водночас лідер громадського руху не є якоюсь ізольованою, автономною щодо суспільства постаттю, виключаючи, ясна річ, тоталітарні, диктаторські режими. Лідер громадського руху є не тільки суб’єктом, а й об’єктом суспільного життя. Він діє у відповідних соціальних і часових вимірах, має свою мету, в основі якої лише один, зате постійний критерій — результативність, ефективність його діяльності для задоволення запитів і інтересів тієї спільноти, котра звернулася до його послуг. Без широкої підтримки й постійного контакту з людьми лідер громадського руху нічого не вартий. Більше того, вирішуючи ті чи інші проблеми, він завжди зазнає впливу й тиску різних заінтересованих сторін і постійно має бути готовим до компромісів. Відтак прийняття лідером громадського руху рішень завжди є для нього справою не такою простою, а іноді — надзвичайно болісною.

Будь-який лідер уже із самого початку намагається заявити про себе, мати якомога більше прибічників, формалізуватись, увійти в існуючу політичну систему. Еволюція лідера громадського руху, як і будь-якого суспільного явища, — це рух від простого до складного. На практиці вона часто має стадіальний характер: виникнення громадських рухів і виділення їх лідерів; створення партій, розробка програмних настанов та організаційних принципів, формування ієрархії партійно-політичного керівництва; боротьба за владу і прихід партій до влади, участь в управлінні країною, делегування партійних лідерів на керівні державні посади; поява лідерів — керівників держави.

У цьому зв’язку можна вже говорити про третій рівень лідера в політиці — лідерство в системі владних відносин, лідерство в національному масштабі.

Чим відрізняється лідерство в «малих групах», громадських рухах від лідерства в національному масштабі?

Лідерство в національному масштабі — це:

• «дистанційне» лідерство (лідер і його прибічники не мають прямих контактів з населенням; їх відносини з народом опосередковуються масовими комунікаціями, організаціями, людьми, що обслуговують політичну машину);

• «багаторольове» лідерство (лідер орієнтується на бажання свого безпосереднього оточення, політичної партії, бюрократичної виконавчої машини, широкого загалу і його завдання — підтримувати рівновагу між цими, часто дуже суперечливими, бажаннями);

• фактична корпоративність, хоч і формальна індивідуальність лідерства.

Лідер у бюрократизованому суспільстві (президент, прем’єр тощо) є лише продуктом «організованої активності», суто символічною постаттю: його ролі виконують інші люди — його штаб, «виконавча еліта» [16]. Сучасний державний лідер діє в рамках певних законів, усталених норм. А вся бюрократична машина «працює» незалежно від зміни лідерів. Лідери лише підписують укази й розпорядження, які розробляють фахівці з економічних, юридичних, військових та інших питань. Цим, між іншим, пояснюється і можливість появи дуже невиразних, «сірих» лідерів. На жаль, це трапляється частіше, ніж хотілося б.

Саме на це звертав увагу марксизм, стверджуючи, що лідер не може на власний розсуд творити історію. Політичних лідерів висувають певні класи, і їх роль залежить від становища й ролі класу, що їх висуває. Лідери спираються на партію. З цього приводу В. І. Ленін зазначав, що «люди силкуються придумати щось зовсім особливе і в своєму старанні мудрувати стають смішними. Всім відомо, що маси діляться на класи — ...що класами керують, принаймні в сучасних цивілізованих країнах, політичні партії; — що політичними партіями, як загальне правило, управляють більш-менш сталі групи найбільш авторитетних, досвідчених, обраних на відповідальніші посади осіб, які називаються вождями. Все це азбука» [17].

Але й досі робляться спроби приховати зв’язок політичного лідера зі своїм класом і презентувати його як представника всього народу. Це помітно навіть на прикладі таких постатей, які залишили значний слід у сучасній історії, зокрема Ф. Рузвельта, У. Черчілля, Дж. Кенеді, але все ж таки не могли творити історію на свій розсуд. І не тому, що не були талановитими, а тому, що задуми, які суперечать суспільному розвитку, нездійсненні.

Проте, безумовно, політичні лідери, можуть справляти значний вплив на хід історичних подій. Беручи участь у політичній діяльності, вони реалізують і свої особистісні риси, що робить їх суб’єктами соціального процесу. Хоч їхня поведінка є наперед визначеною обставинами, вони мають відносну самостійність, можуть виявляти велику особисту активність.

Дуже важливим елементом ефективної політичної діяльності лідера є довіра, емоційна й практична підтримка лідера його прибічниками. Як свідчить політичний досвід, наявність довіри набагато збільшує можливості та ефективність діяльності політика. За таких умов люди охоче і без примусу беруть участь у реалізації запропонованої ним політичної лінії. За умов загальної довіри прорахунки лідера не дуже помічають, а помилки легко вибачають. Коли такий лідер раптом міняє політичний курс на інший, то це можуть розцінювати не як крах його попередніх задумів, а як гнучку політичну тактику та необхідний прагматизм.

Зовсім інша політична ситуація складається за браком або через утрату довіри до лідера з боку мас. Це часто відбувається через утрату лідером здатності гідно репрезентувати інтереси своїх прихильників і провал раніше проголошених намірів. За таких обставин політичний лідер стає об’єктом жорстокої критики і навіть глузування з боку різних політичних сил. У суспільному житті різні політичні угруповання вдаються до тактики протидії або й політичного виклику офіційній політиці. Це відбивається у виявах прихованої або відкритої ворожості як до самого лідера, так і до тієї політики, яку він проводить. У такій ситуації значно збільшується кількість порушень писаних та неписаних законів, виявів екстремізму та громадянської непокори, які можуть призвести до суспільних заворушень або навіть до громадянської війни.

Зазначимо також, що за тих самих соціальних умов, той самий клас або верства можуть висувати різних лідерів — конформістів, що «пливуть за течією», і нонконформістів, тобто тих, хто йде «проти течії», долаючи інерцію та опір.

Роль лідерів є особливо значною в переломні періоди розвитку, коли від них вимагається швидке прийняття рішень, здатність правильно зрозуміти конкретні завдання. Дуже поширеною є думка, що «сильний лідер» може вирішити всі проблеми. Справді, на якомусь етапі жорсткий, вимогливий лідер може підвищити ефективність управління групою, партією або державою. Проте цей період триватиме порівняно недовго: основне завдання лідера — збуджувати активність, заохочувати всіх членів партії або уряду до ефективної праці.