Основи політології - Брегеда А.Ю.

2. Проблеми економічної політики України на сучасному етапі

Розглядаючи сьогоднішній скрутний стан економічного розвитку України, треба нагадати, що свого часу наша держава була однією з найбільш індустріально і науково розвинутих республік колишнього СРСР. Її промисловий, аграрний і науково-технічний потенціал був найпотужнішим у сфері добувної промисловості та металургії, в агропромисловому та військово-промисловому комплексах. Випуск в УРСР основної промислової та сільськогосподарської продукції, а також продовольства сягав однієї п’ятої частини загальносоюзного виробництва, а за видобутком залізної та марганцевої руд, виплавкою металу, виробництвом різноманітних металовиробів, олії та цукру, створенням окремих видів машин та устаткування вона займала одне з провідних місць у загальносоюзному масштабі. Проте добробут українського народу ледве утримувався на середньосоюзному рівні, а іноді був значно нижчий від нього, що, природно, породжувало незадоволення, підривало мотивації до більш продуктивної праці та ефективного господарювання [8].

Зараз економіка України перебуває в стані дуже глибокої, затяжної кризи. Усю сукупність причин нинішнього соціально-економічного становища в Україні можна поділити на три основні групи. До першої з них належать ті, що були успадковані нашою державою від колишнього СРСР, до другої — ті, що були зроблені так званими реформаторами з часу проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, до третьої — проблеми, зумовлені необхідністю трансформації неефективної економічної системи, яка існувала в нашій державі. перехідний період для такої трансформації, як показує досвід інших країн, не може не відбуватися інакше, ніж через кризи і потрясіння [9].

Найбільш згубною помилкою було ігнорування специфічності умов ринкової трансформації економіки України не тільки порівняно з країнами Центральної та Східної Європи, а й навіть з Росією. Своєрідність цих умов визначалася насамперед браком на час здобуття незалежності цілісної системи державних інституцій, необхідних для здійснення широкого комплексу заходів ринкової трансформації економіки.

Не були враховані й особливості функціональної структури економіки України — висока концентрація базових галузей виробництва та галузей ВПК, що протягом тривалого часу були зорієнтовані на обслуговування потреб не лише загальносоюзної економіки, а й економіки країн колишної РЕВ і за своєю природою виключали можливість швидкого входження в режим ринкового саморегулювання.

Ці та інші обставини зумовлювали необхідність використання на початковому етапі суто еволюційного шляху ринкової трансформації за одночасного здійснення широкого комплексу організаційних заходів, які б забезпечили утвердження сильної виконавчої влади та ефективних важелів державного регулювання економічних процесів. Насправді сталося протилежне. Політичним керівництвом країни було взято абсолютно помилковий курс на самоусунення держави від регулювання процесів ринкової трансформації економіки.

Зазначимо, що без дійової державної політики, спрямованої на розвиток цивілізованих ринкових відносин, які б сприяли зростанню ефективності підприємництва та підвищенню продуктивності праці, активізації інвестиційної та інноваційної діяльності, подолати затяжну й гостру кризу в Україні неможливо. Необхідно якомога скоріше позбутися ілюзорних та поверхових уявлень про глибинну сутність сучасної ринкової економіки. Це не є, як дехто вважає, «саморегулююча» система «вільного» ринку, що уявляється нам у знайомому вигляді стихійної «товкучки». такою вона, може, і була колись — понад дві сотні років тому. Зараз ситуація у світовій економіці зовсім інша. Сучасні ринкові моделі економічно розвинутих країн (таких, наприклад, як країни «великої сімки») характеризуються іншими за своєю складністю та ступенем розвитку структурами, принципово іншими методами та способами економічного управління і регулювання. Ці моделі ефективно функціонують не завдяки вільній ринковій кон’юнктурі, а завдяки існуванню науково обґрунтованої системи раціонального управління, відповідного регулювання складних та суперечливих процесів, які відбуваються в економіці на макро- та мікрорівнях. З цією метою держава створює, з одного боку, вільне конкурентне середовище, відповідні правові умови і правила конкурентної гри для великого, середнього та малого бізнесу, а з іншого — спрямовує підприємницьку діяльність на структурні зміни, покликані до життя новітніми науковими відкриттями і технологічними досягненнями. З цією метою на державному рівні розробляються і реалізуються відповідні національні, а на регіональному — регіональні програми з наданням для цього необхідних фінансових, матеріальних та природних ресурсів [10].

Розвиток ринкових відносин у розвинутих країнах супроводжується жорстким регулюванням та надійним контролем процесів грошового обігу. Для цього держава за допомогою законів та відповідних органів ретельно контролює банківсько-кредитну, фінансову та податкову системи, доходи й видатки федерального бюджету, а також зміни платіжного балансу. Отже, ринкового хаосу в цивілізованих державах немає, а тому і нашим політикам треба остаточно відмовитися від ілюзій щодо можливості успішного «саморегулювання» стихійних ринкових процесів.

Глибоке вивчення зарубіжного досвіду свідчить, що розуміння й використання способів і методів державного управління та економічного регулювання у високорозвинутих західних країнах є обов’язковою передумовою успішного здійснення ринкових реформ в Україні [11].

Одним із найважливіших напрямків економічної політики в Україні є процес активного роздержавлення та приватизації. Для цього необхідне утвердження ринкової багатоукладної (змішаної) економіки, що базуватиметься на принципах демократизації власності, створення рівноправних умов для всіх її форм — державної, приватної, колективної.

З цією метою потрібне швидке здійснення керованої державою широкомасштабної корпоратизації та приватизації державних підприємств. Це не лише основа роздержавлення та ринкової трансформації адміністративної економіки, а й визначальний засіб для забезпечення радикальних перетворень у соціальній структурі суспільства — формування якнайбільшого прошарку реальних акціонерів — власників функціонуючого капіталу, зокрема, працюючих власників, а також середнього класу — основи реального поглиблення економічних реформ. Здійснювана в попередні роки політика повзучого роздержавлення та корпоратизації себе повністю скомпрометувала. У ній заінтересований лише тіньовий капітал. Така політика є деструктивною і тому не відповідає інтересам національної економіки.

Практика останнього періоду переконливо засвідчила, що необхідна корекція процесу реформування відносин власності. Не варто було механічно повторювати помилковий російський досвід приватизації державного майна, суть якого звелася до простого скуповування ваучерів за безцінь меншістю населення, тобто дальшого пограбування знедоленої більшості громадян держави. Необхідно мати на увазі, що приватизація — це дуже складний і водночас суперечливий процес трансформації всієї системи соціально-економічних відносин. Оскільки цей процес зачіпає інтереси всіх соціальних верств населення, то до нього треба ставитися з надзвичайною обережністю.

Суспільний досвід показує, що приватизацію необхідно завжди проводити поступово, формуючи і підтримуючи нові, справді високоефективні та конкурентоспроможні господарські системи, засновані на приватній і колективній формах власності. Ринкова конкуренція з часом засвідчить, які системи і форми господарювання життєздатні, а які — банкрути. Слід особливо наголосити, що процес приватизації має бути не тільки економічно, соціально і політично обґрунтованим, а й простим і зрозумілим для кожного трудівника.

В Україні, де вже втрачено понад 60% промислового виробництва, не може далі безконтрольно відбуватись розбазарювання й вибуття промислового потенціалу з виробничого обороту. Акціонування та аукціонну торгівлю промисловими підприємствами необхідно здійснювати за їхньою справжньою балансовою вартістю, проводячи її індексування за весь період інфляції за мінусом амортизації. Такий підхід дасть змогу встановити гарантовану ціну об’єкта, який продається на аукціоні, з дальшим її підвищенням відповідно до ринкової кон’юнктури.

Слід зазначити, що великої шкоди процесу приватизації завдають нечувані раніше хабарництво й порушення чинного законодавства, що дискредитує ринкові реформи. Будь-який аукціонний продаж і оренду державних підприємств треба дуже ретельно готувати. Для суспільства і держави також дуже важливо, щоб виробничі об’єкти потрапляли не до рук злодіїв та шахраїв, які нажили капітал кримінальним шляхом, а до надійних господарів і фахівців, які вміють управляти сучасним виробництвом та успішно займатися виробничим та торговельним бізнесом на законних підставах.

Необхідно звернути увагу ще на одну помилку щодо відносин власності, а саме — на бажання перетворити все і вся тільки у приватну власність, чого вперто вимагають прихильники «дикого» капіталізму минулого століття. певні політичні сили хочуть бачити в україні лише приватні форми власності та господарювання і продовжують наполягати на необхідності розподілу державної власності, включаючи землю та надра, порівну на кожну душу населення. Здійснення таких непродуманих проектів остаточно підірве економіку держави і призведе до утворення маси дрібних підприємств з примітивною технологічною базою, які не зможуть конкурувати з високорозвинутими зарубіжними фірмами. А щоб дрібновласницькі структури еволюційним шляхом переросли в інтегровані на новітніх технологіях господарські системи, знадобиться кілька десятиріч і величезні інвестиції. Ось чому в нашій державі необхідно створювати сприятливі економічні й правові умови для швидкого розвитку малого та середнього бізнесу, але не за рахунок штучного подрібнення великих промислових і аграрних підприємств. Якщо цього не зробити, країна на тривалу перспективу втратить можливості розвитку великого бізнесу і прискорення науково-технічного прогресу. Саме держава має законодавчо регулювати, а ринок — стимулювати і «підштовхувати» реформування відносин власності через оптимальні співвідношення різних її форм.

Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні є активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, здійснення заходів для перебудови системи оподаткування в напрямку її дальшої лібералізації і децентралізації і створення на цій основі механізмів стимулювання виробництва, здійснення ефективних заходів для налагодження системи вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати податків.

Як свідчить увесь наш попередній економічний розвиток, економіка України не зможе ефективно розвиватися, якщо не стабілізувати валютно-фінансове і кредитне становище, не припинити інфляційні процеси. Світова практика доводить, що за допомогою грошово-кредитної і фінансової політики (включаючи цінову, податкову і процентну) можна створити умови як для бурхливого економічного розвитку, так і для паралічу власного товаровиробництва і всієї економіки. На превеликий жаль, наша молода держава, потрапивши в кризову ситуацію, не знайшла попервах ліпшого виходу, як відкрити шлях до товарної експансії з боку іноземних конкурентів. За цих умов внутрішній ринок значною мірою опинився під їхнім контролем. Нечуваних масштабів набула в суспільстві «доларизація», яка призвела до абсолютного знецінення карбованця. національні гроші України з їх мізерною купівельною спроможністю значною мірою втратили властиві справжнім грошам функції, до них не було належної довіри як до значущої цінності — засобу нагромадження і зберігання. Вони не відбивали реального вартісного змісту й загального еквіваленту товарообміну.

Ефективна ринкова економіка може бути створена в Україні тільки на підставі стабільно функціонуючої національної грошової системи з чітко діючим механізмом регулювання банківських і фінансових структур. Ось чому надзвичайно важливим заходом стало здійснення восени 1996 р. так довго очікуваної грошової реформи із запровадженням стабільної грошової одиниці — гривні. Проте щоб ефективно виконувати свою роль, грошова одиниця має базуватися на міцному валютному резерві і наявних товарних ресурсах, конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тільки стабільні гроші можуть надійно стимулювати зростання, структурне і якісне оновлення економіки держави.

Подолати тяжкий грошовий і фінансовий хаос, кризу неплатежів, зубожіння основної маси населення України держава може тільки за умови жорсткого регулювання та контролювання діяльності всієї валютно-фінансової системи. Ось як, наприклад, оцінюють роль регулювання і контролю американські вчені: «Сполучені Штати і дуже багато інших зарубіжних країн на гіркому досвіді вже переконалися, що децентралізація, нерегульована банківська система навряд чи здатні забезпечити пропозицію грошей, що найбільшою мірою сприяє добробуту економіки в цілому» [12].

Оцінюючи дискусію між прихильниками і супротивниками незалежної Федеральної резервної системи США, ці вчені стверджують, що «коли відповідальність за економічний добробут нації в кінцевому підсумку лягає на державні органи законодавчої та виконавчої влади, то ці органи повинні мати в руках усі політичні інструменти, за допомогою яких можна впливати на економіку» [13].

«Центральні банки американської капіталістичної економіки, — свідчать автори, — перебувають у приватній власності, але управляються державою. Власники не контролюють ні склад керівництва, ні політику центральних банків» [14].

Отже, у США держава фактично здійснює потрійний громадський контроль за діяльністю банківської системи. Це пов’язано з тим, що саме тут зосереджено ядро економічної міцності і стійкості прогресивного розвитку. А практика показує, що з розвалу валютно-фінансової системи здебільшого починається розвал усієї економіки держави.

Інший бік цього питання — забезпечення стабільної податкової політики. У державі мають бути здійснені радикальні заходи щодо подолання найбільшого зла в національній економіці — масової несплати податків. За існуючими оцінками в державну казну нині не надходить понад 40% фінансових ресурсів від податків. Для подолання цього явища має бути створена, передовсім, належна правова база.

Визначальним завданням державної політики є максимальна концентрація зусиль усіх гілок влади на комплексному здійсненні радикальних економічних, правових, організаційних та силових заходів для рішучого обмеження корупції та тіньової економічної діяльності. За експертними оцінками, нині частка тіньової економіки фактично зрівнялася з офіційною. Зростають масштаби нелегального експорту капіталу та позабанківського грошового обігу: якщо в 1994 р. частка неконтрольованої грошової маси становила 24,7%, то нині — 44,4%.

Тіньова економіка призводить до значних утрат бюджетних ресурсів, глибокого розмежування людей за рівнем доходів, унеможливлює створення сприятливого інвестиційного середовища, дестабілізує грошовий обіг, керованість соціально-економічними процесами.

Найнебезпечнішим є зрощування тіньового капіталу з державним апаратом, зростання корумпованості останнього. Посилюється вплив тіньового капіталу на різні сфери політичного життя, зокрема на діяльність партій, народних депутатів, регіональних владних структур та органів місцевого самоврядування, на засоби масової інформації. Усе це підриває авторитет системних перетворень, міжнародний імідж держави, загрожує національній безпеці.

Проблему подолання тінізації економіки та її корумпованості не можна розв’язати разовими, епізодичними заходами. Це має бути цілісна система дій, спрямована передусім на викорінення причин та передумов цих явищ та процесів. Не можна також покладатися виключно на силові методи, які дають лише тимчасовий ефект [15].

За умов надзвичайно глибокої кризи в Україні особливого значення набуває такий напрямок економічної політики, як управління економічними реформами. Глибоке реформування структури державного управління, рішуче підвищення рівня керованості всіма ланками економічного процесу — одне з найважливіших завдань органів законодавчої та виконавчої влади.

Складні та суперечливі процеси ефективного ринкового реформування можуть успішно здійснюватися тільки під впливом міцної державної влади та чітко діючої системи соціально-економічного управління (сучасного менеджменту). Держава ці процеси має ініціювати й підтримувати на макрорівні методами правового регулювання та контролю діяльності банківсько-фінансової системи, грошового й кредитного обігу, з допомогою структурних зрушень у економіці під впливом науково-технічного й суспільного прогресу, розробки та перевірки виконання тих чи інших загальнодержавних програм, формування раціональних управлінських структур тощо. Світовий досвід переконливо свідчить, що вільні ринки, ринкова кон’юнктура, «шокова» монетарна політика самі по собі, без конкретних управлінських рішень і дій, організації відповідного інвестиційного процесу «знизу» і «зверху», не здатні забезпечити прогресивних економічних і соціальних перетворень.

У кожній господарській системі, незалежно від форм власності та господарювання, має діяти сучасна система менеджменту, яка визначатиме тактику та стратегію процесу наукового управління. Нині потрібно цього навчити професіональних менеджерів та фахівців. Необхідно, щоб на законодавчих засадах у всіх господарських структурах, незалежно від форм власності, було налагоджено чітку систему обліку та звітності як основу прийняття та здійснення правильних управлінських рішень, планування й прогнозування розвитку, повної та своєчасної сплати податків і платежів. Сьогодні надзвичайно гостро це питання стоїть у сферах господарювання приватних та кооперативних фірм, підприємств з обмеженою відповідальністю, де облік здебільшого або штучно заплутується, або навіть зовсім не ведеться, щоб уникнути сплати податків. Працівники податкової сфери ще не навчилися своєчасно виявляти й карати порушників податкового законодавства. Це призводить до того, що державний і місцеві бюджети рік у рік не одержують величезних сум грошових надходжень. Щодо так званої тіньової економіки, то вона взагалі не бере участі у формуванні доходів бюджету, а це в правовій державі аж ніяк не може вважатися нормальним явищем.

Треба мати на увазі, що система управління в банківській та фінансовій сферах має свою специфіку. Як свідчить досвід цивілізованих країн, там вона базується тільки на сучасних засобах швидкодіючих інформаційних систем з точним обліком, необхідним опрацюванням і своєчасною передачею потрібної інформації за призначенням, обслуговуючи клієнтів з максимальною зручністю та мінімальними витратами часу. Системи управління функціонують за комп’ютерними програмами з високим ступенем точності й оперативності. Однак більшість українських банків і фінансових структур працювати в такому режимі ще не навчилися та й не мають необхідного для цього технічного обладнання. Наслідком цього є сьогодні й гостра платіжна криза, і фінансові махінації, і несвоєчасність розрахунків з клієнтами, і навіть штучне створення безвихідних ситуацій, які взагалі гальмують активну економічну діяльність. Ось чому проблему реформування цих систем необхідно здійснювати разом з радикальною перебудовою управління й контролю, підготовки та перепідготовки банківських і фінансових фахівців, добору їх за критеріями вищих людських якостей.

Один з ключових важелів посилення дійовості державного впливу — зміцнення владних повноважень органів державного управління, проведення у зв’язку з цим адміністративної реформи. Згідно з її Концепцією, схваленою Указом Президента України, перший етап реформи має бути реалізованим протягом 2000—2001 рр.

Адміністративна реформа не може обмежитися лише опрацюванням оптимальної структури органів державного управління, зміною їх субординації та скороченням управлінського апарату (хоч і ця проблема є дуже важливою). Основна мета адміністративної реформи полягає у створенні ефективної системи державного управління, яка відповідала б стандартам демократичної правової держави із соціально орієнтованою ринковою економікою. Ця система має бути прозорою для суспільства, побудованою на наукових засадах і адекватною фінансово-економічному стану держави у витратній частині.

У тісному зв’язку з адміністративною реформою перебуває і розв’язання проблем регіональної політики. Така політика передбачає створення ефективно діючої системи влади й управління в центрі та в регіонах, її фінансово-економічне та нормативно-правове забезпечення на засаді оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів.

Державна регіональна політика спрямовуватиметься на надання істотного динамізму регіональному соціально-економічному розвитку через повніше та ефективніше залучення в господарський обіг ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу й кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних і місцевих органів влади та управління за розв’язання поточних і перспективних проблем територій [16].

Як важлива складова економічної політики в Україні розглядаються також реформи в аграрній сфері, перетворення АПК у лідируючий, експортоспроможний сектор економіки. Одним з найгостріших питань реформування АПК є проблема прискорення земельної реформи. Для цього необхідно втілити в життя проголошений ще в жовтні 1994 р. основний принцип реформування земельних відносин: земля має належати тим, хто її обробляє.

Важливим кроком на цьому шляху став Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Цей політико-правовий документ дає можливість прискорити ринкові перетворення на селі та завершити реформування громадського сектору сільськогосподарського виробництва на засадах приватної власності.

Наступним напрямком стратегії економічних перетворень є зовнішньоекономічна діяльність у всіх її виявах: експортно-імпортних операціях тощо [17].

Ураховуючи високий рівень інтеграції економіки в колишньому СРСР (якщо в ЄС міждержавна торгівля становить близько 14% ВНП, то в СРСР напередодні краху — 21%, в Україні — 27%), брак конкурентоспроможної на світових ринках продукції, значний дефіцит торгового балансу при переході на світові ціни (26%), першочерговою проблемою України в зовнішньоекономічній діяльності є насамперед відновлення економічних зв’язків з країнами СНД з поступовою заміною нераціональних на економічно ефективні.

Крім того, за рахунок пріоритетного розвитку галузей, які визначають сучасний етап науково-технічного прогресу, слід збільшувати обсяг виробництва конкурентоспроможної продукції, здійснювати програму державного стимулювання експорту за допомогою податкової, кредитної, митної політики тощо.

Зовнішньоекономічна діяльність України має бути багатовекторною. Необхідно не лише продовжити, а й забезпечити її європейську орієнтацію. Це дуже важливо, ураховуючи завдання інноваційного розвитку. Водночас треба пам’ятати, що якісно нові можливості для України в розвитку зовнішньоекономічних відносин відкриваються у зв’язку з підписанням Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією, прийняттям Програми економічного співробітництва на 1998—2007 рр. Поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків із Росією необхідно розглядати як важливу складову стратегії економічного зростання України.

У міру наближення незалежної України до умов процесу суспільного відтворення (продуктивності праці, цін, заробітної плати тощо) в країнах ЄС треба домагатися поступового входження в це економічне угруповання спочатку як асоційованого, а згодом і повноправного члена. Важливою ланкою зовнішньоекономічної діяльності України має стати створення вільних економічних зон (вільні торгові зони, вільні митні зони, науково-технічні зони, або технопарки) за допомогою застосування експортно-імпортних, митних, податкових, кредитних пільг, урядових підтримок, формування відповідної нормативної бази. Проблеми формування, функціонування і розвитку таких зон мають бути передані переважно у сферу компетенції обласних і зональних органів управління. Доцільно у цьому зв’язку передавати землю в оренду спільним підприємствам на тривалий час (від двадцяти п’яти до п’ятдесяти років) зі збереженням власності на землю за державою. Метою створення вільних економічних зон є швидкий розвиток економіки, зростання життєвого рівня населення через запровадження у виробництво нової техніки і технологій, досягнень науки, широкого залучення іноземного капіталу.