Основи політології - Брегеда А.Ю.

2. Консерватизм та неоконсерватизм як доктрини захисту традицій та одвічних цінностей

Політична філософія консерватизму бере свій початок від європейських мислителів кінця XVIII — початку ХІХ ст. — англійця Е. Берка, француза Ж. де Местра, німця Ф. фон Савіньї.

Консерватизм виник як реакція на Велику французьку революцію, котра розглядалася його представниками як причина суспільного хаосу й руйнування. «Класичний консерватизм» спочатку виражав інтереси дворянства. Поступово він став перетворюватися на зброю буржуазії, особливо тих її верств, котрі не бажали радикальних соціально-політичних перетворень.

Ще за часів «класичного консерватизму» його прихильники виступали проти ідей технократії, неподільного панування ринку, що під такими гаслами буржуазія почала боротьбу з феодалізмом. Вони відкидали можливість установлення рівності людей, домагалися формування суспільства на засадах ієрархії, збереження станових привілеїв, спадкової влади. Консерватори закликали до відновлення монархії та відродження традиційних цінностей феодально-аристократичного устрою: «гармонії» і «порядку» середньовіччя, селянських громад, сім’ї, школи, церкви, тобто всього того, що, на їхній погляд, об’єднувало суспільство, забезпечувало його єдність та наступність у розвитку.

Найбільш цікавим є вчення консерватизму про природу суспільства й суспільного життя. Консерватори-традиціоналісти не сприйняли основної ідеї Просвітництва про потребу розглядати суспільство тільки з позицій розуму й природного права. На їхній погляд, суспільство не є результатом взаємодії людей, а держава виникла не через угоду між ними, як стверджували прихильники теорії суспільного договору. Суспільство — це складне органічне ціле. Усі частини його так взаємозв’язані, що зміна однієї з них порушує рівновагу всього суспільного цілого [2]. У соціально-політичній сфері не можна діяти за раніше наміченим планом або виходячи з якоїсь соціальної теорії. Треба спиратися тільки на досвід. Суспільство само поступово вдосконалюватиметься за внутрішніми законами, що сягають своїм корінням у глибоке минуле. Вирішальне значення в житті, стверджували консерватори, мають звички, смаки, традиції людей. Ось чому основним критерієм суспільного розвитку вони вважали зміну звичаїв і характеру народу.

Таким чином, консерватизм не заперечував ідею суспільного прогресу, але тлумачив його як зміну, що не порушувала «принципів гуманності й моральності» та не спричиняла анархії. Розвиток суспільства мав бути безпечним як для окремої людини, так і для всього суспільного організму. Оскільки натура й характер народу, його традиції розкриваються протягом тривалого часу, соціально-політичні структури суспільства також формуватимуться протягом багатьох віків. Важливого значення для поліпшення суспільства консерватори надавали моральному вдосконаленню людини.

Складність соціально-політичного устрою, органічність і цілісність суспільного життя повинні спонукувати політичних діячів до надзвичайної обачливості й обережності. Будь-які передчасні зміни, а тим більше революційний злам традиційних порядків, неминуче призводять до негативних наслідків: дезорганізації та застою в соціально-політичному механізмі, краху моральних устоїв. Ось чому розвиток суспільства не повинен виходити за межі традицій, що створені попередніми поколіннями. Еволюція соціально-політичного життя відбувається через поступове пристосування старого до нових обставин.

На соціально-політичні погляди консерваторів справили значний вплив ідеї мислителів середньовіччя — Августина і Фоми Аквінського. Це знайшло вираз у визнанні втручання бога у хід людської історії: природні права і свободи людей мають своєю основою божественну волю, а політичний устрій може вважатися справедливим тільки тоді, коли він охороняє й гарантує ці права й свободи.

Основою економічної могутності держави та її природного розвитку консерватори вважали приватну власність. Жодна людина не може бути позбавленою права й можливості купувати й накопичувати власність. Характерним для системи поглядів консерватизму було також положення про невтручання держави у відносини власності, що склалися в суспільстві, переконання в неможливості досягнення соціальної рівності і в тому, що існування суворого розмежування між класами й верствами потрібне для соціальної стабільності. Консерватори стверджували пріоритет соціального над індивідуальним, доводячи, що вихідним пунктом роздумів про природу людини, суспільства й держави має бути громадянське суспільство в цілому, а не окремий індивід. Головне, чого не сприймали і не сприймають консерватори в лібералізмі, — це чітко вираженої в останньому напрямленності на соціальне реформаторство, надто «ліберального» ставлення до законності та порядку, «вседозволеності» у галузі суспільної моралі, терпимості до відхилень від релігійних канонів.

З середини 70-х років ХХ століття несподівано для багатьох політиків, учених (та й значної частини широкої громадськості) став набирати силу так званий новий консерватизм. Спочатку це виявлялося у швидкому зростанні популярності «нових правих» (інтелектуалів-економістів, філософів, соціологів, політологів) у «поправінні» багатьох ліберальних і навіть ліворадикальних учених. Нобелівським лауреатом з економіки у 1976 році став архітектор монетаристського, антикейнсіанського напрямку в політекономії М. Фрідмен; уже в похилому віці отримує Нобелівську премію (1974 р.) і переживає злет популярності австрійський філософ і економіст Ф. фон Хайек. На неоконсервативні позиції переходять такі видатні американські соціологи, як Д. Белл та С. Ліпсет. широкої популярності набуває і ряд нових імен — І. Крістол та Мойніхен у США, Г. К. Кальтенбруннер у ФРН, А. Бенуа у Франції та багато інших.

Зміцнення позицій неоконсерватизму в науці та ідеології відбувається одночасно з посиленням відповідних ідей та настроїв у політичному житті. Особливо яскраво це виявилося в США та Великобританії, де Р. Рейган і М. Тетчер, що виступали з позицій нового, жорсткого консерватизму, досить швидко завоювали лідируючі позиції у своїх партіях, а потім і перемогли на виборах. Уже сама тільки тривалість їх перебування при владі (8 років і 11,5 років) свідчить про силу нової течії та потенціал, котрий вона мала з самого початку. Про це говорять і поняття «рейганоміка» та «тетчеризм», що міцно увійшли в політичний словник 80-х років і стали загальновизнаними символами сучасного консерватизму.

У 80-х роках сталися серйозні зміни в політичному житті країн Заходу: зміцнили свої позиції консерватори в США та Великобританії, були усунені від політичного керівництва соціалісти й ліберали у Франції, Італії та ФРН. Ідеї консерватизму та відповідні підходи до вирішення соціально-економічних проблем стали домінуючими в багатьох впливових політичних партіях західних країн: Консервативній партії Великобританії, Республіканській партії США, Ліберально-демократичній партії Японії, Християнсько-демократичному та Християнсько-соціальному союзі у ФРН (ХДС/ХСС), Італійській християнсько-демократичній партії та кількох інших. Лібералізм поступився місцем консерватизму в усіх сферах життя.

Посиленню впливу консерватизму в країнах Європи та Америки сприяло багато факторів.

Насамперед треба враховувати, що неоліберальна доктрина «суспільства добробуту» покладала в основу його розвитку швидкий прогрес техніки. Але прискорення НТП спричинило загострення екологічної обстановки, значно погіршило середовище життя людини. Відтак посилилося невдоволення політикою лібералів, помітно зріс вплив консерваторів, які обіцяли гармонізувати відносини людини з довкіллям.

Сприятливим для консерваторів став і факт посилення в західних країнах бюрократизму, котрий породжувався державою і гальмував розвиток економіки. Неоконсерватори виступили за усунення держави від управління економікою та соціально-політичною сферою, за повернення свободи ринку й конкуренції. Дотримуючись цього курсу, М. Тетчер у роки свого правління (1979—1990) послідовно здійснювала децентралізацію і приватизацію державного сектору економіки, розширення приватного підприємництва. У результаті проведення такої політики було досягнуто значних успіхів у розвитку економіки країни, підвищено життєвий рівень більшості англійських трудящих. Частка власників акцій великих підприємств збільшилася у Великобританії за 10 років з 7 до 24%. Зросла роль дрібних фірм і підприємств, що на них у кінці 80-х років було зайнято до 1/4 всієї робочої сили. На 70% збільшилася кількість осіб, які мали власне діло, але не користувалися найманою працею. Усе це свідчило про досить глибокі й масштабні зміни у сфері виробничих відносин та відносин власності. Вони привели до послаблення відчуження як власника, так і робітника від засобів виробництва, від процесу та результатів праці.

Водночас у Великобританії сталися значні зміни й у сфері політичних відносин. Помітно скоротилася кількість державних органів, кількість державних службовців зменшилася на 167 тис. (23%), деякі з державних та муніципальних служб були передані на контрактній основі приватним власникам [3].

Проте нині консерватори в різних країнах намагаються зміцнити і владні функції держави з метою відновлення довіри народів до влади, що була підірвана політикою неолібералів. Але зміцнення владних функцій має на меті відмову від ідеї рівності всіх соціальних верств суспільства, збереження в державі принципу ієрархічності. Консерватори визнають досконалою тільки таку структуру політичного управління, куди допускаються лише представники елітарних верств суспільства. Від участі в управлінні усуваються представники «простих» людей, особливо робітничого класу, через його нібито схильність до насильства.

Ясна річ, деякі соціально-політичні погляди консерваторів не зовсім «вписуються» в сучасні наукові уявлення про природу та закони розвитку суспільного життя. Проте їхній цілісний погляд на суспільство, намагання виявити його внутрішні взаємозв’язки не залишилися непоміченими суспільною думкою. Сучасну людину приваблює висока оцінка консерваторами ролі сім’ї та школи як факторів стабілізації суспільства. Такі «продукти розуму», як ядерна й хімічна зброя, сталінський та полпотівський «соціалізм», спонукають нині прислухатись до критики консерваторами просвітительської абсолютизації розуму в соціально-політичній сфері. Актуальним залишається питання і про ставлення до минулого. Відомо, що відмова від цінностей, що були створені попередніми поколіннями, нехтування традиціями народу дуже дорого коштували нашому суспільству.

Більшість виборців західних країн сьогодні підтримують консерваторів. Але це не означає відмови від благ, котрі їм дала політика «держави добробуту»: безплатної освіти, доступного медичного обслуговування, пенсійного забезпечення тощо. Віддаючи сьогодні свої симпатії консерваторам, вони виступають не за демонтаж «держави добробуту», а за її дальше вдосконалення.

А тому політика неоконсерваторів все більше наближається до політики неолібералів.