Главная Налоги Податкова політика - Литвиненко Я.В.

Податкова політика - Литвиненко Я.В.

1.2. Історичний аспект розвитку податкової політики держави

Податкова система є найдавнішою фінансово-економічною системою людства. У період натурального господарства ватажок сплачував як податок частину здобичі.

За первіснообщинного ладу оподаткування мало вигляд жертвування, причому становило 10 % сукупних доходів. Звідти й пішов термін "десятина".

Пізніше таку ж частину брали собі й релігійні організації (церкви, монастирі та інші установи). Кошти витрачались на утримання армій, будівництво храмів, різних фортифікаційних споруд, шляхів, на проведення свят тощо.

У деяких країнах Південної Європи сплачувались податі. Для цього все майно платника оцінювалося, і виділялась та частина, що підпадала під оподаткування. Так, в Римській імперії існував особливий механізм стягнення податків — найбільший тягар оподаткування випадав на вибраних магістратів, які працювали на користь міста безкоштовно. У мирний час громадяни взагалі не сплачували податки. В основі цієї податкової системи лежало майнове та подушне обкладання, тобто подушний податок.

У ГУ-Ш ст. до н. е. Римська держава змінює стратегію своєї діяльності й податкову систему. Податки поділяються на громадянські та провінційні. Громадянський стягувався у вигляді майнового податку. Провінційний ділився на поземельний та особистий. Таким чином, податкова система поділялась на державні та місцеві податки (перші форми комунального податку). У подальшому податкові системи змінювались, кількість податків зменшувалась (або збільшувалась). На початку I тисячоліття в Римській імперії, крім державних і поземельних податків, встановлювалась плата за фруктові дерева, виноградну лозу та ін. Існувала також подушна подать. Це були прямі податки. Але в той же час стягувались і непрямі податки — наприклад, податок з обігу (ставка 1 %), з обігу в торгівлі рабами (4 %), на звільнених рабів (5 %) тощо.

Оподаткування у грошовому вигляді, як правило, стимулювало продаж виробниками залишків своєї продукції, тобто податки виконували ще й функцію стимулювання розвитку господарства.

Податкову систему, що існувала в Римський імперії, в подальшому застосовували і в інших європейських країнах. Наприклад, у Візантії існував 21 прямий податок, куди входили подушна подать, земельний податок, на утримання армії, на купівлю коней. Був податок на рекрутів, який давав змогу тим, хто його сплачував, не служити в армії. Уперше було введене мито на видачу державних актів (прообраз сучасного мита). Особисті податки сплачували сенатори й інші чиновники та військовослужбовці, які дістали посадове підвищення. Тобто застосовувався прогресивний принцип обкладання прибутковим податком. Часто у Візантії практикувалися й різні надзвичайні податки — на будівництво флоту, утримання військових контингентів та ін. Загалом кількість податків та їх розміри були досить великими, що часто призводило до зменшення податкової бази платника, а в кінцевому підсумку — до фінансових криз та ослаблення держави.

Податкова політика та податкові системи в Європі будувались за прикладом Римської імперії, але поступово вони змінювались.

Наприклад, у Франції стягненням податків та їх розподілом займалися громади. Контроль за цими процесами здійснювали чотири комісари на підлеглих їм територіях. Вища законодавча влада належала парламенту. У той же час деякі міські або сільські громади мали можливість викуповувати собі автономні права на стягнення та розподіл податків. Але пізніше всі проблеми, пов'язані з системою оподаткування, перейшли до короля, який встановлював податки і контролював їх розподіл. Подальші зміни у податковій системі призводили до погіршення організації стягнення податків (невизначеність конкретної дати зборів, постійні зміни розміру податків та ін.). Крім того, з'явилися нові податки, наприклад, прибуткове обкладання, поголовна подать тощо. Керівництво фінансовою діяльністю і податкова політика держави сконцентрувались у парламенті та у короля.

В Англії головою фінансового управління був король. Але для встановлення нових податків він повинен був одержати згоду парламенту (ця система збереглася в Англії й донині). Кількість податків та їх склад були такими ж, як і у Франції. До того ж в Англії вперше було введено прогресивну шкалу прибуткового оподаткування, яка складалася з різних рівнів, та акцизи, хоча їх дія була обмежена тільки одним роком.

Але найпоширенішими акцизи стали в Німеччині. Наприклад, 1810 року уже існували акцизи більш як на 500 товарів. Особливістю податкової системи було зниження митних тарифів, що сприяло зростанню темпів розвитку вільної торгівлі.

Фінансова система Київської Русі стала формуватися наприкінці IX ст. У той же час почала складатися і податкова система, яка була практично єдиним джерелом доходу великого князя Русі. Існували два способи оподаткування:

• "візки" — коли платники привозили данину до князя в Київ;

• "полюдно" — коли за податками їздив сам князь або його військова дружина.

На відміну від західноєвропейських держав податки розподілялися князем на утримання військової дружини та інші державні потреби. Існувала також і надзвичайна подать, але вона запроваджувалась на час війни або військових походів.

Крім данини князю, деякі народи сплачували податі та інші податки сильнішим сусідам, що особливо характерно для часу монго-ло-татарського ярма. З урахуванням особливостей діяльності населення податковою базою визначались:

• для землеробів — від реля (плуга);

• для людей, які займалися мисливством, — з людини або диму. Як дим визначалось житло платника та всієї родини з землею. У подальшому вона називалася двір.

Двори з землею мали назву селянські, без землі — бобилячі. Двір платника податку називався "чорним", а звільненого від сплати податку— "білим". Незважаючи на назву, поголовна подать була практично родинною. Платником податку виступав чоловік, коли він уже міг займатися якимось промислом.

Крім прямих податків, існували ще й непрямі. Так, за провезення товарів через кордон у деяких місцевостях збирався мит, за перевезення через річку — перевіз. Якщо хтось мав сховище, то він сплачував гостинне мито, при торгівлі на ринках — торговельне мито, за відвантажування товарів встановлювалось мито вага, за вимірювання — міра. Були введені й різні судові мита: за вбивство — мито віри, за інші злочини — продаж.

Після монголо-татарської неволі з'явився новий податок — вихід, який стягувався з кожного чоловіка та живності. Кожен князь збирав його самостійно і відправляв великому князю для передачі в Орду. Крім того, податки існували ще й у вигляді дані та ям (обов'язок князя доставляти підводи монголо-татарським чиновникам) для утримання посла Орди та його оточення. Особливістю цих стягнень було те, що вони постійно змінювались, причому як їх кількість, так і розміри.

Як правило, податки, які сплачувались татарам, первинно складали десяту частину від майна, але поширювалися вони не на всіх. Найбільше страждали низькодохідні верстви населення — чернь (виняток становило тільки духовенство). Крім податків, які сплачували Орді, існували ще й стягнення на користь князів (як місцевих, так і великого князя). Тому їх розміри були досить великими.

До того ж існували побори у вигляді повинності, а також оброку. У цей же час зменшується і взагалі знищується більшість прямих податків, і головним джерелом внутрішніх доходів держави стає мито.

У кінці XV ст. почали зароджуватись нова фінансова система і особиста податкова політика. Головним чином податок збирався грошима. Він стягувався з селян і посадових осіб. Крім того, були введені ямські, пищальні (для виробництва гармат) податки, міські збори, засічки (спрямовувались на будівництво оборонних укріплень, засік). Цар Іван IV ввів стрілецький податок на утворення військ, а також полонений податок — для викупу російських полонених.

Для нарахування податей до власників землі застосовувались такі міри вимірювання, як плуг або соха. Мірою служила площа певного розміру. З розвитком промисловості та різних ремесел соха використовувалась також як одиниця виміру (наприклад, одна соха — дві юні, один плуг, невід — один коваль тощо). Але при визначенні розміру податку земля була диференційована залежно від якості: на гарну, середню та погану застосовувались коефіцієнти 1:1; 3 : 4; 1 : 2; 1 : 4 і т. д.

У подальшому соха як міра вимірювання, або "сошиний лист", почала поширюватись не тільки на землю. До неї додалися двори в містах та інші елементи. Була встановлена система, коли до сохи входили двори, які поділялись залежно від видів діяльності та розміру доходу. Розмір сохи мав різну кількість дворів, що залежало від виду діяльності, — 40 дворів кращих торгових людей, 80 середніх дворів, 160 молодших посадових людей та 320 слобідських дворів. Відповідно на соху припадав однаковий розмір данини по всій території. Але з урахуванням різного рівня та розмірів доходів у деяких випадках на одну соху припадало більше кращих дворів, в інших — менше.

У цілому виділялись державні чиновники, які складали загальні "посошні листи" по всіх містах, повітах, дворах, різноманітних категоріях землевласників, що об'єднувались в окрему книгу. Податкова політика будувалась таким чином:

1) виділялись волості з визначенням загальної суми податі по окладах, які визначалися на підставі сохи;

2) оклад розподілявся по окремих селах і посадах;

3) визначався розмір податі з кожного двора або податної особи. При цьому подать, яка збиралася з двору, була однаковою для податної особи незалежно від її майнового стану.

У ті часи на території України збиралися й інші податки.

Поголовщина. її сплачувало населення (як сільське, так і міське), яке володіло державними землями та користувалося ними. Але в подальшому цей податок змінився. Так, якщо раніше він стягувався із старшого двора, то потім його розмір встановлювався залежно від площі землі. Особливістю цього податку був спосіб його стягнення — або грошима, або натурою (хутром, зерном та іншими продуктами). Його сплачували всі верстви населення, але урядом були встановлені різні ставки.

Так, магнат повинен був сплатити за себе та кожного члена своєї родини по золотому або дукату, який дорівнював 30-40 "широких", або празьких, грошей. Звичайний шляхтич платив тільки по два гроші, а селяни та інші платники — по одному грошу.

Була особливість і у визначенні збирачів податків. Так, у шляхти та державних селян збором податку займались урядовці. Закріпачені селяни повинні були сплачувати його своїм панам, які потім здавали його до великокнязівської скарбниці. Головна мета цього податку — концентрація коштів для підготовки та ведення війн. Потім його об'єднали з іншим — серебщиною, і сума податку визначалась залежно від волі правителів України.

Серебщина. Цей податок почали збирати ще за часів монголо-та-тарського ярма. Його сплачувало населення підлеглих і завойованих територій у вигляді срібних грошей. Він мав цільове призначення і витрачався тільки на військові потреби. Виділяли кілька видів цього податку: великий та малий, тимчасовий та періодичний. Наприклад, тимчасова серебщина спрямовувалась тільки на підготовку до війн. Ці кошти витрачалися на озброєння війська, закупівлю фуражу, на утримання найманого війська тощо. Серебщину сплачували покріпа-чені, селянські та державні громадяни, а також шляхта, яка не проходила військову службу.

Періодична серебщина стягувалась тільки за рішенням уряду раз у два роки. Так, 1473 року уряд прийняв рішення про стягнення цього податку для підготовки до війни з монголо-татарами. Згідно з цим рішенням кожен землевласник повинен був сплачувати серебщину в такому розмірі: від лану з волами — по 9 грошів, від лану з конем — по 4,5 гроша; від лану без тяглової сили — по 4 гроші. Для міського населення розмір податку становив від 3 до 15 грошів. Деякі території, які вели активну боротьбу проти монголо-татар, були звільнені від сплати серебщини. Сюди входили Київщина, Брацлавщина, Переяславщина та ін.

Ординщина. Це один із податків, який збирався в натуральному вигляді, грошима і відправлявся кримському ханові як подарунки. Він був дуже великий, тому його не могли сплачувати деякі селяни та інші верстви населення; витрачався він на військові потреби.

Подимщина. Цей податок характерний для Київщини та Поділля, і стягувався він з кожного диму (хати). Головним чином його сплачували селяни, які зберігали особисту незалежність, переважно грошима. Сільські старости розподіляли його між дворами. Подимщина була прив'язана до землі і залежала від її кількості та якості, стану господарства та інших чинників. Коли двори були порожні, селяни змушені були спільно сплачувати цей податок за тих, хто виїхав в інше місце. Як тільки селяни втрачали особисту незалежність, то ставали кріпаками і тоді сплачували звичайну грошову ренту.

Волощина. Цей податок стягувався за кількістю волів у господарстві (іноді його називали "подать", "поплатки" тощо) з державних, частково покріпачених селян та міщан. Як правило, він становив 2030 грошів з ланового двору. Крім грошів, платили волами, вівцями, свинями, різними продуктами, і йшов він на потреби великокнязівського двору під час перебування князя у Вільно та Луцьку.

Стація. Податок зберігався до 1569 р., і сплачували його селяни харчами, фуражем, іншими речами протягом усього року. Кошти йшли на утримання двору великого князя. Коли князь приїжджав, то старости збирали по курці та по десятку яєць, а коли не приїжджав, то цей податок збирали грошима (наприклад, 60 грошів за вола, до 20 грошів за кабана, 4 гроші за вівцю, 1 гріш за гуску тощо).

У деяких місцевостях за користування лісами, річками та іншими угіддями стягувалися такі податки: "хміль", "дрова", "дикольдні доходи" та ін.

Загалом податки в тогочасній Україні стягувались головним чином з диму і мали різні норми. Так, подушні становили 5-10 грошів, поземельні — 10-30 грошів, за один віз сіна — 2-3 гроші, за одного барана — 12 грошів тощо. Але й тут враховувався ступінь дохідності сім'ї. Якщо вона належала до категорії "городники", "сусідки", "підсусідки", користувалась тільки одним городом і не мала іншого польового наділу, то платила 2-20 грошів на рік, а також 1-2 відра меду, одну куницю, а ще виконувала тяглову повинність по кілька днів на рік. Таких категорій громадян в Україні було понад 17 %.

В Україні була ще одна категорія селян — "загородники", які отримували наділи неосвоєних державних земель. Вони звільнялись від будь-яких податків на 8-10 років і тільки після цього терміну сплачували їх, як усі інші громадяни держави.

Незакріпачені, вільні селяни за користування державною землею повинні були сплачувати податки. Таких категорій громадян було по Україні 75-80 %, і вони при сплаті податків поділялись на три групи.

Перша група — заможні селяни, які жили на околиці замків і мали від 16,8 до 50 га землі. Вони виконували військові обов'язки і на цей час звільнялись від сплати податку. Селяни, які не проходили службу в військах, повинні були кожен рік сплачувати з ланового господарства податки в розмірі 2-5 відер меду, 12-24 пуди вівса або жита, 1-2 куниці та 20-30 грошів.

Друга група — данники та тяглові селяни, які володіли земельними наділами, мали худобу і сплачували з ланового двору 2-6 відер меду, 12-24 пуди зерна, 1-2 куниці, 30-120 грошів. Крім того, ця категорія громадян повинна була відпрацьовувати трудову повинність у замку князя або в інших державних господарствах до 2 тижнів.

Третя група громадян складалась головним чином із населення Галичини, Волині, Поділля і називалась "колані люди". Це були юридично вільні сільські та міські жителі, які не мали своєї робочої худоби і не займалися сільським господарством. Вони закріплювались за замками і працювали в полі, городі, ловили рибу, полювали. За користування землею сплачували щороку в державну скарбницю по 2 гроші.

В Україні тих часів були дуже поширені різні ремесла та промисли. На початок XVI ст. їх нараховувалось більш ніж 200 видів, і вони теж підлягали оподаткуванню. Усі ці промисли заносилися до спеціальної реєстрової книги, і на підставі цього сплачувався податок.

Особливо поширеним став залізорудний промисел. Сировиною для нього була болотна залізна руда, яку селяни добували і виробляли з неї метал. За це вони платили грошовий податок у розмірі 612 грошів щороку з кожного двору, а також давали в замки готове залізо та вироби з нього. Розмір платежів залежав від багатьох чинників, головними з яких були кількість виробленого заліза, стан господарства, доходи від промислу, розмір землеволодіння.

На півночі України було багато лісів з численними мисливськими угіддями, бортними деревами. Державна влада в цих лісах зробила особисті лісові господарства, де жили і працювали лісничі, сторожі, мисливці, бортники, об'їждчики та інші робітники, які стежили за станом підлеглої території, охороняли від пожеж тощо. Усі ці люди звільнялися від сплати податку. Велике значення в той час приділялося збору меду та воску, які йшли на експорт. Тому селянам дозволялося займатися їх збором, і за це вони сплачували податок медом та воском.

В Україні було багато мисливських угідь, а отже, значною статтею доходів стали хутро та його промисел. Тому багато добувалось хутрового звіра: вовків, ведмедів, лисиць, горностаїв, соболів тощо. У лісових угіддях працювали стрільники, ловчі, сокільники, які за службу одержували по одному лану землі. Хутро вони здавали до скарбниці і звільнялись від сплати будь-яких податків.

У державних заповідниках дозволялось полювати і селянам, але за це вони повинні були сплачувати досить великий податок. В Україні існували також території, на яких розводили бобрів, і податок за це збирали тільки у вигляді бобрового хутра.

Ті, хто займався рибальством або розведенням риби, за користування рибними угіддями сплачували податок у розмірі 1/10 частини виловленої риби.

Усі податки, які збирали у грошовому та натуральному вигляді, надходили до волостей, а потім до замків. Частина їх витрачалась на виплату платні місцевій адміністрації, утримання військових гарнізонів, на подарунки тощо. Але більшість податків надходила до Вільно і Троків. Роботу, пов'язану з обліком скарбів, вів державний скарбник і фіксував усе в прибуткові книги. Ця посадова особа за дорученням князя або його радників також видавала зі скарбниці гроші, зерно, мед, хутро тощо. Усе записувалось у книгу витрат.

З цих записів можна визначити, що багато коштів витрачалось на спорудження оборонних укріплень, будівництво мостів, різних фортифікаційних споруд, замків та ін.

Таким чином, податкова система України того часу була досить ефективною. Об'єктом оподаткування була визнана земля. Податки стягувались як у натуральній, так і в грошовій формі. Тодішня система оподаткування диференційовано підходила до платників податків, що було позитивною ознакою для того часу.

Наприкінці XVII ст. соху як одиницю вимірювання податку замінено на двір, який був основним податком з промислу.

Непрямі податки стягувались через систему відкупів, головними з яких були митні та винні. У середині XVII ст. встановлюється єдине мито для осіб, які займалися торгівлею: 10 грошів з 1 карбованця обігу (тобто ставка дорівнювала 5 %).

У той же час з'явилася система органів (четверті та прикази), які регулювали та проводили податкову політику держави в цілому. Спочатку прикази були поділені на такі, що контролювали окремі галузі фінансового управління, та такі, що відповідали за отримання податків з окремих районів. Надалі прикази поділялись згідно з напрямами діяльності або галузями господарства. Наприклад, були виділені прикази:

• відповідальні за збирання доходів з міст;

• стрілецький — стягнення доходів на утримання військових;

• ямський — стягнення податей із заробітку візників та ін.

Основним був розрахунковий приказ, який займався розробкою загальнодержавного кошторису, тобто фінансами держави в цілому. Окрему групу приказів становили ті, що відповідали за стягнення податі з міста, областей. Тобто податкова політика будувалась по галузево-професійному принципу та за обласною ознакою.

З'являється і перша державна система пільг при сплаті податі. Так, від сплати податі звільняються окремі верстви суспільства — духовенство, поміщики. Але була одна особливість: особисто вони не сплачували податі, але повинні були сплачувати податки з землі, якою володіли, з селян, які на ній працювали, та ін.

Ця податкова система мала і свої особливості. Наприклад, зустрічались окремі звільнення від податку, які сплачували незаможні, іноземці, ті, хто приймав християнську віру, деякі майстрові та ін. Зазвичай звільнення проводились до свят. Загалом вони мали тимчасовий характер. У той же час почали вводитись перші довгострокові пільги, наприклад, не оподатковувались ті, хто освоював нові поселення в Сибіру, причому пільга вводилась на строк до 5 років.

Головним податком був подушний. Надалі цей податок розвивався і зміцнювався.

За Петра I вперше була зроблена спроба ввести в політику оподаткування принцип справедливого податкового тягаря. Вона характеризувалась деяким послабленням податків для верств населення з невисокими доходами. Так, для кріпаків сплата подушного податку дорівнювала 74 коп., з державних селян, крім 74 коп., стягувалось ще 40 коп. замість оброку, які сплачувались поміщикам. При цьому селянин не сплачував більше жодного податку. Купці та цехові майстри сплачували по 120 коп.

Але прямі податки в загальній сумі державних доходів посідали незначне місце. У середньому їх питома вага не перевищувала 35 % в державному бюджеті. Більша частка належала непрямим податкам, головними з яких були подвірна подать і промисловий податок. Вони становили 42-45 % в загальному бюджеті. Половина цієї суми належала питному податку.

Початок XVIII ст. характеризується стратегією Російської імперії на розширення території та зміну технічного оснащення виробництва. Для епохи царювання Петра I характерні були значні витрати держави на війни, спорудження різних фортець, оборонних укріплень, мостів тощо. Тобто держава постійно потребувала коштів. Тому головною метою податкової політики було збільшення доходів. З цією метою вводились нові види податків і зборів, митних тарифів. Для цього була навіть встановлена нова посада — прибульник, який повинен був впроваджувати нові податки. Крім уже існуючих, були введені нові податки:

• мито з купівлі товарів у виробників. Воно передбачало сплату покупцями кожного 10 шеляга за повітових виробників;

• особисті податки з продавців товарів. Так, був введений збір при реалізації продукції з крамниць — 50 коп., лотків — 30 коп., на рознос — 22 коп. Майстри сплачували 30 коп., підмайстри — 15 коп., учні — 10 коп. з людини;

• податки із заїжджих дворів, коли кожний двір повинен був сплачувати податок незалежно від його завантаженості;

• збори з печей, з річних та морських суден, кавунів, горіхів, з харчових виробів, з найму будинків та ін. У деяких випадках податком обкладались навіть церковні виручки (так, розкольники сплачували податки в подвійному розмірі);

• оригінальний збір. Він стягувався з громадян при в'їзді та виїзді з міста за ношення російського одягу та бороди (50 коп. з того, хто виїжджає, або в'їжджає, або іде пішки, 1 руб. з вершника та 1 коп. з селянина).

Головним податком, введеним Петром I, була подушна подать, основним суб'єктом сплати якої стали селяни. Інші платники від сплати подушної податі звільнялись, але сплачували інші податки. Наприклад, торговельні та промислові робітники замість подушної податі сплачували гільдійський збір, а міщани — податок на нерухомість (1863).

У другій половині XVII — на початку XVIII ст. відбулася зміна політичної ситуації в Росії. Змінилися взаємовідносини з Україною. Була підписана угода між двома державами. Практично Україна стає частиною Російської імперії і бере активну участь у формуванні дохідної частини загальних фінансів останньої.

Внаслідок географічного положення через Україну проходили найважливіші торговельні шляхи, що сполучали Росію з південними державами, насамперед Кримом і Туреччиною. Здебільшого вони проходили через Запорізьку Січ. Козаки поступово відходили від ведення активних військових операцій і перетворювались на торговельних посередників — чумаків. Для селян основним стає торговельно-візницький промисел. Чумаки возили різні товари здебільшого з Росії в Крим, а пізніше в Туреччину, назад везли сіль, рибу, ліс, вироби різних промислів. Для транспортування застосовувались дво- та чотириволові вози, які для безпеки об'єднувались у валки, на чолі яких ставав отаман. Крім того, чумаки брали на продаж залишки своїх товарів, коней, іншу живність, тому що Запорізькі землі звільнялись від сплати податків згідно з російським торговельним законодавством. На цих ринках можна було продавати свої товари за срібні та золоті гроші (у той час як вивіз цих грошей з території Росії був заборонений).

Крім чумацького промислу, запорізькі козаки збирали мито. Вони будували мости, шляхи й за це брали мито. Наприклад, за перевезення через річку місцеві жителі сплачували по 2 коп. з двору за рік; купці, які їхали до Криму або поверталися звідти, платили 10 коп. з воза за двоволову хуру, 15 коп. — за чотириволову, 20 коп. — за шестиволову. Це мито стягувалось не тільки на Запорізькій Січі, а й на татарському боці. Так, за проїзд через річку Білозірку козаки стягували мито в розмірі: з воза з вантажем — 4-5 коп., з меншого воза — 2 коп., з порожнього воза — 1 коп. Не відставали від кількості податків, які стягувалися з торговельних вантажів, і татари. Нижче Запорізької Січі тягнувся степ, і ті, хто його перетинав, мали проблеми з їжею і особливо з водою. Тому там були облаштовані криниці, але за користування ними необхідно було сплачувати податок.

При переїзді Перекопської башти сплачувався податок з води. Розмір його залежав від кількості вантажу. Після Перекопської башти, уже в Криму, існували свої як офіційні, так і неофіційні податки. До офіційних податків належав, наприклад, перекопський податок сорокове. Він сплачувався в натуральному вигляді у розмірі сорокової частини всіх завезених товарів. До неофіційних належали відносний податок на товмача (оплата послуг перекладача), подарунки татарській старшині, місцеві мита та ін. Усі податки не мали постійного розміру (особливо з боку татар) і мали тенденцію до збільшення. Так, товмацький податок за кілька років збільшився з 1 коп. за 1 руб.

3 обігу товарів до 5 коп., тобто в 5 разів.

Але у зв'язку з успішно проведеною російсько-турецькою військовою кампанією та будівництвом торговельного порту Херсон, торговельні відносини між українськими та кримськими купцями згасали, з'явились нові шляхи сполучення Росії з Кримом і Туреччиною.

У Росії протягом XVIII-XIX ст. головним податком залишався подушний, який відмінили тільки 1882 року. Для деяких верств населення (наприклад, міщан) подушний податок 1868 року був замінений на податок з міських споруд. Серед прямих податків найважливішим був оброк, який сплачували казенні селяни за користування землею (прообраз сучасного земельного податку). Його розмір залежав від розташування (у різних губерніях ставки були різні) та від якості землі.

На торгівлю та промислове виробництво була запроваджена патентна система, коли на кожне торговельне місце або заклад вводився особистий білет, який купувався в державних органах. У цей час вводяться різні податкові надбавки цільового призначення — наприклад, на будівництво державних великих шляхів, різних водних сполучень (затоки, порти) та ін.

Крім державних прямих податків, існували й місцеві (земські) збори. Розмір та об'єкт оподаткування встановлювали безпосередньо земські установи та органи.

Було введено мито з майна, яке переходило у спадщину чи за актами дарування. Причому його ставка диференціювалась залежно від ступеня спорідненості. Існували паспортні збори, у тому числі із закордонних підприємств, збори полісів страхування тощо.

Серед непрямих податків найважливіше місце посідали акцизи. Вони встановлювались як на традиційні підакцизні вироби — алкоголь, тютюн і тютюнові вироби, гас, цукор, сіль, так і на нові вироби — сірники, пресовані дріжджі та ін. Не останнє місце займало і мито. Непрямі податки мали фіскальний характер і стимулюючий напрям. Вони були спрямовані (особливо мито) на охорону вітчизняного виробника та стимулювання розвитку вітчизняного виробництва.

У Росії наприкінці XIX ст. особливого розвитку зазнали як фінансова система, так і її складова — податкова політика. Головним керівником фінансової реформи був С. Вітте. При розбудові нової політики оподаткування значну увагу приділено діючій системі промислового оподаткування. Було переглянуто положення про мито та право торгівлі і промислів від 9 лютого 1865 р., головним недоліком якого було те, що ці податки визначали ставки тільки згідно із зовнішніми ознаками. Вони не були пов'язані ні з розмірами капіталовкладень, ні з розмірами отриманого чистого прибутку. Для виправлення недоліків 1885 року запровадили додаткові збори до цих податків: з акціонерних товариств — 3 % від прибутку, розкладковий податок для гільдійських підприємств. З 1889 р. цей податок поширився також й на негільдійські підприємства, а також на акцизні фабрики та заводи.

Пізніше ставки цих податків збільшились: з прибутку — до 5 %, розкладковий — до 25 %.

Починаючи з 1899 р. промисловий податок складався з двох частин: головної та додаткової. Головна частина полягала в купівлі промислового посвідчення, причому вартість його визначалась залежно від розміру підприємства. Для цього вся країна поділялась на 5 класів відповідно до рівня промислового розвитку області, а промислові підприємства — залежно від видів діяльності та розряду.

Додаткова частина — це податок з капіталу та відсотковий збір з прибутку. Податок з капіталу мав прогресивний характер, відсотковий збір з прибутку справлявся в кінці року і тільки в тих випадках, коли рівень прибутку перевищував 3 %. Додатковий прибуток з підприємств, які не були зобов'язані публічною відповідальністю, поділявся на розкладковий і відсотки з прибутку. Ставка оподаткування визначалась, виходячи з середнього прибутку для різних типів підприємств.

Розмір розкладкового збору визначався раз на три роки й щорічно розглядався в кожній губернії по підприємствах. Акціонерні підприємства сплачували податок з капіталу в розмірі 0,15 %, але він не стягувався з підприємств, які мали капітал менший ніж 100 рублів. Відсотковий збір з прибутку збирався за прогресивною шкалою. Як об'єкт оподаткування брали чистий прибуток. З річного прибутку в розмірі 3-4 % ставка оподаткування встановлювалась 3 %; з 4-5 % ставка становила 4 %; з 5-6 % — 4,5 % і далі до 10 %. З чистого прибутку більшого ніж 10 % податок збирався по ставці 6 % плюс 5 % із суми, яка перевищувала 10 % чистого прибутку. Тобто дотримувався принцип зацікавленості в одержанні більшого прибутку.

Серед непрямих податків особлива увага приділялась акцизному збору. Для здійснення повного контролю над збільшенням і збереженням його розмірів була введена повна державна монополія на продаж алкогольних напоїв — спирту, вина та інших горілчаних виробів. (Але ця реформа не поширювалась на реалізацію пива, виноградних вин.) Цією реформою передбачалось виробництво алкогольних напоїв будь-якими підприємствами, але тільки на замовлення державних органів. На продаж цих виробів держава мала виключне право, а також регулювала правила їх продажу.

Загалом проведення податкової політики дозволило суттєво поповнити державний бюджет Росії, ліквідувати його дефіцитність, спрямувати вільні кошти на розвиток підприємництва, інвестувати в розвиток промисловості та сільського господарства.

На жаль, розвиток держави та впровадження подальшої податкової реформи були перервані Першою світовою війною. її ведення вимагало великого додаткового фінансування на військові операції та додаткових джерел поповнення державного бюджету. Тому виникла необхідність введення нових податків, але відчутного ефекту це не дало.

Ще більше зниження, а потім і практичне знищення чинної фінансової системи настало після 1917 р. Майже повністю була знищена податкова система держави. Хаос, характерний для 1917-1918 рр., призвів до того, що податки перестали надходити до державного бюджету. Була зруйнована і податкова система України. В 1917-1918 рр., в період невизначеності політичної ситуації в Україні, влада належала Центральній Раді, яка не змогла швидко й чітко визначитися з економічною політикою. Фінансові реформи гальмувались відсутністю обігових коштів, невизначеністю державного бюджету. Податки практично не надходили до казни. У цей час тільки підвищили ставки акцизів і ввели податок на вино. В державі не складався не тільки податковий, а й фінансовий план. Знищення старих та введення нових податків проводилось несистематично і мало хаотичний характер. Так, були підвищені тарифи на поштово-телеграфні послуги, введені податок на телефонні апарати та акцизний збір на пиво, коньяк, виноградні вина. Планувалося ввести державну винну монополію.

Тимчасова втрата влади Центральною Радою в січні-лютому 1918 р. ще більше погіршила економічний та фінансовий стан держави. Практично з березня 1918 р. вся робота починалась спочатку. Проведення фінансової політики почали з грошової реформи, обміну грошей, підписання договорів у сфері фінансів з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

Відбулися зміни і в податковій політиці. З одного боку, були підвищені ставки прямих податків та мит. Так, ставки поземельного податку підвищили втричі, промисловий податок для торгових підприємств збільшили на 50 %. З другого боку, податок на прибуток був знижений до 75 % для підзвітних підприємств і до 40 % — для непід-звітних. На 150 % були підвищені збори з грошових капіталів — з 20 до 30 коп. на кожні 100 гривень капіталу (цей податок збирався один раз на півріччя). У 2-3 рази збільшились ставки гербового збору. Але в цілому прямі податки збирались важко, і їх питома вага була незначною. Тому більше уваги приділялось непрямим податкам.

Для цього вводилась цукрова монополія, тобто весь цукор розподіляв виключно уряд, причому цим займалося не Міністерство продовольства, а Міністерство фінансів. Вводилась монополія на винну промисловість. Встановлювались ціни на горілку, спирт (якщо частина залишалась у приватних виробників, то вони повинні були здавати його до державної скарбниці).

Підвищувались акцизи на пиво, тютюн і тютюнові вироби, причому це становило 82 % усіх непрямих податків (крім винної та цукрової монополії).

Ще одним джерелом поповнення державного бюджету стало мито. Особливо це стосувалось взаємовідносин з Німеччиною та Австро-Угорщиною, торгівля з якими розвивалась досить активно.

Усе це можна вважати позитивним у державній економічній та фінансовій політиці гетьманства П. Скоропадського.

Новий етап розвитку фінансової та податкової політики держави пов'язаний з проведенням нової економічної політики. У цей період були значно зменшені всі заборони для торгівлі, малого бізнесу, підприємництва та промислів. Розроблена нова податкова система, яка, по суті, будувалась на тій, що існувала до 1917 р. Для неї характерні досить прості засоби оподаткування, пов'язані з відсутністю конкретних даних про фінансовий стан окремих категорій платників податків.

У 1923-1925 рр. уся система оподаткування складалась як з прямих, так і з непрямих податків. Серед прямих податків головними були сільськогосподарський, промисловий, прибутково-майновий, релігійний, гербовий збір, а також державне мито та мито на спадщину, а основними, непрямими — акцизи та мито. Крім традиційних підакцизних товарів (алкоголь, сіль, тютюнові вироби, нафтопродукти), вводяться акцизи на чай, сірники. Поступово зростає роль та значення прямих податків і їх питома вага. Так, якщо в 1922-1923 рр. їх частка становила 43 % дохідної частини бюджету, то в 1926 р. вона зросла до 82 %.

Особливого значення набуває промисловий податок. Об'єктом оподаткування були всі промислові та торговельні підприємства, а також індивідуальні виробники. Тобто всі, хто займався виробництвом або продажем товарів. Ставка оподаткування становила 1,5 % від загального торговельного обліку. До промислового податку входив також патентний. Його розмір встановлювався залежно від виду діяльності та територіального розташування.

Крім того, існував ще й порівняльний збір. У середньому його ставка становила 1,5 %, але вона відрізнялась по окремих галузях. Так, у харчовій промисловості ставка становила 1,5-2 %, на предмети розкоші — 2-6 %. По суті, це був податок з обігу, який поширювався на всі вироби та стимулював у бюджеті надлишки доходів. Пізніше цей збір перетворився на податок на додану вартість.

Ще одним важливим податком став прибутково-майновий. По суті, це був податок з капіталу. Від нього звільнялись державні підприємства. Усі інші юридичні та фізичні особи сплачували його за прогресивною шкалою.

Податкова система часів Радянського Союзу пішла шляхом, протилежним світовому. Вона носила яскраво виражений фіскальний характер, її мета — збільшення дохідної частини державного бюджету будь-якими методами та засобами. Планування та збирання податків мало адміністративно-командний характер і відбувалось на директивній основі. Уся робота та фінансова діяльність підприємств була жорстко регульована та регламентована. Вони не мали господарської самостійності та зацікавленості у збільшенні результатів своєї діяльності, отриманні більшого прибутку. Ініціатива господарюючих суб'єктів була знищена. Отримані доходи розподілялись державою у централізованому порядку, незалежно від ефективності діяльності, а податкова політика будувалась на відносно постійній основі, за відсутності розподільчої та стимулюючої функцій.

Кардинально змінилася податкова політика в Україні лише в 1991 р., коли був прийнятий Закон України "Про систему оподаткування".